Ставка більша за життя. Частина 2

Він блискуче володів німецькою, зовсім не так, як поляки, котрі вивчили цю мову в школі або в інституті; його мова відрізнялася акцентом і інтонаціями від мови Пшетоцького, що мала дуже помітний австрійський вплив. Клосс був у цю хвилину твердо впевнений у тому, що або в Едварда були прекрасні вчителі і феноменальна слухова пам’ять, або він кілька років жив у Німеччині, і не взагалі, а в певних її районах. А може, німецька — його рідна мова?

— Всього кілька тижнів, — відповів Клосс, зрадівши можливості лишитися за столом. Спершу йому захотілось висловити Едвардові свою думку про його німецьку вимову, але, поміркувавши якусь мить, він передумав.

— А до цього? — невимушено запитав той далі. — Звичайно, якщо це не військова таємниця.

— У Франції, в Росії, а останнім часом — у Югославії, — збрехав Клосс. — Щоправда, в Югославії я був теж усього кілька тижнів, — додав він швидко, аби в присутніх не виникла думка, що він, знайомий з сербохорватською мовою, міг би дещо розуміти й по-польському.

Клосс спостерігав за обличчям Едварда, стежив за його допитливим поглядом, і йому здавалося, що він уже знає, що йому нагадує тон Едварда, його манера запитувати — уривчаста, глузлива, з безконечними застереженнями, — “якщо це таємниця, то вона мене зовсім не цікавить”. Саме в такий спосіб одержують відповіді на запитання; про це Клосс добре знає, бо цим методом, багато разів перевіреним і майже цілком безвідмовним, завжди користується сам. Та ще й оця прекрасна німецька мова, справжня “платтдойч”!

Отже, це або людина, якій в разі потреби Клосс повинен допомогти, або агент із “двуйки”.[7] “В усякому разі, це мій співбрат по фаху”, — подумав він. Йому скортіло повести далі цю розмову.

— Ви ж знаєте, як буває в армії, — промовив Клосс. (Хай Едвард не думає, що Клосс не впізнав у ньому військового). — Людину весь час перекидають з місця на місце; ніколи не знаєш, де будеш завтра. Часом, — додав він з ноткою відвертості в голосі, — навіть і не здогадуєшся, навіщо тобі наказують бути в тому чи іншому місці. Я вам заздрю, панове, вам тут надто спокійно живеться.

— Спокійно? — здивувався… Едвард. — Я б не сказав…

— Ви маєте на увазі, — Клосс стишив голос, як і повинен був зробити культурний німецький офіцер, котрий не хоче образити почуттів господарів, вживши неприємне для них слово, — партизанів? Мене попереджали друзі, що на цій території діють партизани, але я бачу, що вони помилялись. Поки що тут панує спокій.

— У цьому домі ви можете бути цілком спокійні, — відповів Едвард. — Дім пана Пшетоцького славиться гостинністю. — Він глянув на годинник, ніби йому враз стало ніколи.

Клосс зрозумів цей жест і підвівся.

— Дякую за розмову. Піду подивлюся, що поробляють мої хлопці.

Він вийшов на подвір’я, перетнув його навпрошки і підійшов до другого флігеля, де квартирували його солдати.

Його зовсім не цікавило, що вони роблять. Клосс і так знав, ще солдати ріжуться в карти. Але коли він був ще посеред подвір’я, то помітив постать, яка швидко ковзнула від бічних дверей палацу Пшетоцьких у бік села, що мріло здалеку.