Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
— Не помиляєшся, моя дитино. На жаль, я нічого не знаю про Гелену. Відколи почалася війна, я її більше не бачив, і цього, як його там… Лятошека, теж. Ну, добре, годі журитися. Зосю, — він вибачливо поцілував її в щічку, — даруй старому склеротикові… Я не раз розповідав тобі про мого приятеля, Генрика Кшемінського, з яким ми у Відні, пане добродію, гультяювали замолоду, і ти бачиш, онучко, гора з горою не сходиться… Генрик одружився пізно, він любив парубоцьке життя, ой любив, аж гріх при жінках згадувати. Тому й дочка в нього така молоденька, не набагато старша за мою внучку. Правда, моя Геленка теж поквапилася, — махнув він рукою. Щемливе відчуття нерівного шлюбу його дочки глибоко засіло старому в душу.
На щастя, цієї миті зайшов Ян, несучи в руках тацю, на якій парувала яєчня.
— Правду кажучи, я не голодна, — сказала Йоланта.
— Їж, їж, — примовляв старий. — Ще ніхто з гостей Пшетоцьких не лягав спати не повечерявши, а ти ж, дитино, з такої далекої дороги! В наш час це майже геройство. Я радий, що Генрик не забув про мене. Ти вмов його приїхати сюди. Ну що в вас там за життя в місті? Голод. Але як добре, що хоч ти провідала старого.
— На жаль, — мовила Йоланта, — я не зможу довго побути у вас. Не так довго, як хотілося б.
— Ти не думай, що я тебе так просто відпущу. Посидиш, спочинеш, під’їси трохи сільського хліба. Яне, Яне! — покликав він. Потім звернувся до Зосі: — Вже надто пізно, розваж нашу гостю, а я звелю Янові приготувати кімнату для панни…
Дівчата залишилися самі.
— Давай називати одна одну на ім’я, — запропонувала Йоланта, — адже ми з тобою майже ровесниці. Як ти гадаєш, твій дідусь не розгнівається на мене, якщо я зараз закурю?
— Кури, не бійся, — відповіла Зося, але сама заперечливо похитала головою, коли Йоланта простягла їй маленький золотий портсигар. — Дідусь особисто перевірить, чи Марта постелила тобі ліжко, чи Ян натопив грубу. Він дуже переживає, що зараз майже ніхто нас не провідує. Дідусь любить гостей.
— Таким я його собі й уявляла, — сказала Йоланта. — Бо ж пам’ятаю дуже туманно. Але я приїхала сюди не для того, щоб відновити спогади, я приїхала до тебе, Зосю,
— До мене? — здивувалася дівчина.
— Розмарин зацвів під вікном, — промовила Йоланта, напружено дивлячись на Зосю. — Ти не розумієш?
— Я не чекала. Я не сподівалася, що пані, що ти… — А потім додала так само, як і Йоланта, з притиском вимовляючи кожне слово: — То не розмарин, то барбарис.
— Усе гаразд, — з полегкістю мовила Йоланта. — Я боялась помилитися. Мені потрібен зв’язок.
— З ким? — запитала Зося.
— Сама знаєш, з ким. Навіщо ж питаєш? Я можу розмовляти тільки з уповноваженим представником Богуна.
— Сьогодні вже надто пізно. Я постараюсь завтра повідомити пана ротмістра.
— Зосю, — з докором сказала Йоланта. — Ну навіщо мені знати про військовий чин твого знайомого? Пам’ятай, нам не можна знати нічого, крім того, що необхідно. Якби я зараз попала до рук гестапо, у мене було б на одну інформацію більше, ніж треба.
— А ти б нічого не виказала.
— Не знаю, — відповіла Йоланта. — Ми мусимо бути обережними. Одне слово може згубити людину, поставити під загрозу всю організацію.
— Вибач мені, — прошепотіла Зося. Вона відчула, що обличчя її зайшлося рум’янцем, і ще дужче зніяковіла.
— Дурненька, — обняла її Йоланта. — Тобі ні за що переді мною вибачатися. Я знаю, що ти хотіла зробити краще. Ми з тобою обидві — солдати, просто в мене трохи більше досвіду. Але ж я, — меланхолійно усміхнулася вона, — на добрих кілька років і старша за тебе. — І Йоланта поцілувала Зосю в щоку.
У цю мить зайшов Пшетоцький.
— О, я бачу, мої дівчатка, що ви вже подружили. Нарешті Зося матиме для себе компанію. А то живемо на безлюдді, мало хто до нас приїздить, в кращому разі загляне часом хто-небудь із сусідів; у преферанс зіграти — і то навіть ні з ким. Щоправда, один сусіда смалить халявки до нашої Зосі, але…
— Дідусю!
— Ну, гаразд, гаразд, гляди тільки, щоб Йоланта не відбила в тебе цього Едварда. Ти гарна, панно Кшемінська. Ану признайся, скільком кавалерам ти закрутила голову?.. — Він хотів ще щось сказати, але тривожний звук, що долинув знадвору, обірвав його на слові. Старий підійшов до вікна і відтулив штору. Тепер і дівчата почули, як завищали гальма машини, що раптово зупинилася. Потім на ґанку пролунали важкі кроки.
Ян нечутно з’явився в дверях.
— Німці, пане граф.
— Відчини, — звелів Пшетоцький. Коли Ян вийшов, він звернувся до Йоланти: — Моя дитино, якщо в тебе є Щось таке, що треба сховати… — А коли та заперечливо похитала головою, промовив: — Ну й слава богу.