Твори в 4-х томах. Том 2

— Може, кинемо монету? — спитав він.

— Ви справді хочете?

— Так, якщо ви не проти.

— На скільки?

Він витяг гамана, зазирнув у нього й засміявся.

— Та на скільки завгодно. Ну, скажімо, на вісім тисяч песет. ’Здається, тут буде стільки.

На той час це була майже тисяча доларів.

— Гаразд, — погодився я, і оте втішне почуття внутрішнього іСПОКОЮ вмить зникло, поступившись місцем холодній порожнечі ризику. — Чия перша?

— Хай буде ваша.

Ми потрусили важкі п'ятипесетові срібняки у складених докупи долонях; потім кожен поклав свою монету на затилля лівої 'долоні, прикриваючи її правою.

— Що там у вас? — спитав він.

Я відкрив велику срібну монету з профілем Альфонса XIII в дитинстві.

— Орел, — мовив я.

— Забирайте цей клятий мотлох і, коли ваша ласка, поставте мені ще випити. — Він випорожнив свій гаман. — А чи не купили б ви в мене добру рушницю?

— Ні,— сказав я. — Але слухайте, Луїсе, якщо вам потрібні гроші…— І я простяг йому тугу пачку цупких і лискучих зелених тисячопесетових банкнот.

— Не кажіть дурниць, Енріке, — відповів він. — Адже ми гравці, правда ж?

— Так. Але ми добре знаємо один одного.

— Не так уже й добре.

— Гаразд, — мовив я. — Вам судити. То що б ви хотіли випити?

— Як ви дивитесь на джин з тоніком? По-моєму, чудовий напій.

Ми випили джину з тоніком, і мені було страшенно прикро, що я так обібрав його, та водночас і радісно, що виграв усі ті гроші, і ніколи ще джин з тоніком не смакував мені так, як того дня. Нема чого кривити душею і прикидатись, ніби не радієш з виграшу;, але той Ауїс Дельгадо був таки справжній і гравець.

— Як на мене, грати на такі гроші, що їх можеш безболісно втратити, було б просто нецікаво. А ви як вважаєте, Енріке?

— Не знаю. Я ніколи не мав грошей, що їх міг би безболісно втратити.

— Не придурюйтесь. У вас же достобіса грошей.

— Аж ніяк, — заперечив я. — Я кажу правду.

— Ой, та в кожного можуть бути гроші,— сказав він. — Досить тільки щось продати.

— У мене майже нічого такого нема. І це теж правда.

— Та облиште ви придурюватись. Я не бачив жодного американця, що не мав би великого гамана…

Як подумати, то він таки мав рацію. В той час він просто не міг побачити інших американців у «Рітці» або в Чікоте. А от тепер знову сидів у Чікоте, і всі американці, що їх він міг там зустріти, були зовсім не такі, як колись, за винятком хіба мене, бо я був білою вороною. Та я багато віддав би, щоб не зустрітися з ним там.

А втім, коли вже йому заманулося вчинити таку несосвітенну дурницю, то це його справа. І все ж таки, поглядаючи на столик, за яким він сидів, і пригадуючи давні дні, я дуже шкодував, що він тут, і ще дужче шкодував, що дав офіціантові телефон відділу контррозвідки в Seguridad [99]. Він, звичайно, і сам міг би туди додзвонитися, але я відкрив йому найкоротший шлях до арешту Дельгадо, спонукуваний припливом доброчесності й безсторонньої справедливості та нечистим бажанням повестись, як Понтій Пілат, і побачити, чим скінчиться душевна боротьба людини із самою собою, — одне слово, всім тим, що робить письменників такими милими приятелями.