Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Вони на вас нападали?
— Та не знаю, як сказати. Тільки-но я вперше спустився під воду в гавані Магальянеса, аж бачу — восьмилап. Стоїть на своїх лапах, отак… — Джон уперся пальцями в стіл, підняв лікті й вирячив очі.— Стоїть, вищий за мене, і зирить просто мені в обличчя. Ну, я й смикнув линву, щоб мене тягли з води.
— То який він був завбільшки, Джоне?
— Точно сказати не можу, бо крізь скло в шоломі все здає-тьсй трохи інакшим. Але що голова була з добрих чотири фути, то це напевне. І він стояв на своїх лапах, мов навшпиньках, і Зирив на мене, отак… — Він знову вирячив на мене очі.— А коли мене витягли з води й зняли шолом, я сказав, що більше туди не полізу. Тоді один там, що був за старшого, мені каже: «Та Що ти, Джоне! Той восьмилап дужче злякався тебе, ніж ти його». А я йому: «Не може того бути!..» Слухайте, а чи не хиль-йутй нам ще цього фашистського питва?
— Згода, — сказав я.
Я весь час нишком стежив за тим чоловіком, що сидів з льотчиками. Його звали Луїс Дельгадо, і востаннє я бачив його в тридцять третьому році на великих стрілецьких змаганнях у Сан-Себастьячі. Мені пригадалось, як ми стояли поряд на трибуні, спостерігаючи фінальні стрільби…
Перед тим ми заклалися на переможця на таку суму, якою я не мав права ризикувати, та й, мабуть, куди більшу, ніж і він міг дозволити собі втратити того року, і тепер я пригадав, як люб'язно він розплатився тоді зі мною, спускаючись з трибуни, і як «усім своїм виглядом давав зрозуміти, що вважає це за честь. Пригадав і те, як ми стояли потім у барі й пили мартіні, і як я відчував оту дивовижну полегкість, що охоплює тебе, коли виплутаєшся із якоїсь великої халепи, і як мені хотілося знати, чи дуже тяжко вразив його той програш. Я цілий тиждень стріляв так, що гірше нікуди, а він стріляв чудово, хоч йому випадали майже безнадійні мішені, і весь час закладався на себе самого.
— Може, кинемо монету? — спитав він.
— Ви справді хочете?
— Так, якщо ви не проти.
— На скільки?
Він витяг гамана, зазирнув у нього й засміявся.
— Та на скільки завгодно. Ну, скажімо, на вісім тисяч песет. ’Здається, тут буде стільки.
На той час це була майже тисяча доларів.
— Гаразд, — погодився я, і оте втішне почуття внутрішнього іСПОКОЮ вмить зникло, поступившись місцем холодній порожнечі ризику. — Чия перша?
— Хай буде ваша.
Ми потрусили важкі п'ятипесетові срібняки у складених докупи долонях; потім кожен поклав свою монету на затилля лівої 'долоні, прикриваючи її правою.
— Що там у вас? — спитав він.
Я відкрив велику срібну монету з профілем Альфонса XIII в дитинстві.
— Орел, — мовив я.
— Забирайте цей клятий мотлох і, коли ваша ласка, поставте мені ще випити. — Він випорожнив свій гаман. — А чи не купили б ви в мене добру рушницю?
— Ні,— сказав я. — Але слухайте, Луїсе, якщо вам потрібні гроші…— І я простяг йому тугу пачку цупких і лискучих зелених тисячопесетових банкнот.
— Не кажіть дурниць, Енріке, — відповів він. — Адже ми гравці, правда ж?
— Так. Але ми добре знаємо один одного.
— Не так уже й добре.
— Гаразд, — мовив я. — Вам судити. То що б ви хотіли випити?
— Як ви дивитесь на джин з тоніком? По-моєму, чудовий напій.
Ми випили джину з тоніком, і мені було страшенно прикро, що я так обібрав його, та водночас і радісно, що виграв усі ті гроші, і ніколи ще джин з тоніком не смакував мені так, як того дня. Нема чого кривити душею і прикидатись, ніби не радієш з виграшу;, але той Ауїс Дельгадо був таки справжній і гравець.
— Як на мене, грати на такі гроші, що їх можеш безболісно втратити, було б просто нецікаво. А ви як вважаєте, Енріке?
— Не знаю. Я ніколи не мав грошей, що їх міг би безболісно втратити.
— Не придурюйтесь. У вас же достобіса грошей.
— Аж ніяк, — заперечив я. — Я кажу правду.
— Ой, та в кожного можуть бути гроші,— сказав він. — Досить тільки щось продати.
— У мене майже нічого такого нема. І це теж правда.
— Та облиште ви придурюватись. Я не бачив жодного американця, що не мав би великого гамана…
Як подумати, то він таки мав рацію. В той час він просто не міг побачити інших американців у «Рітці» або в Чікоте. А от тепер знову сидів у Чікоте, і всі американці, що їх він міг там зустріти, були зовсім не такі, як колись, за винятком хіба мене, бо я був білою вороною. Та я багато віддав би, щоб не зустрітися з ним там.
А втім, коли вже йому заманулося вчинити таку несосвітенну дурницю, то це його справа. І все ж таки, поглядаючи на столик, за яким він сидів, і пригадуючи давні дні, я дуже шкодував, що він тут, і ще дужче шкодував, що дав офіціантові телефон відділу контррозвідки в Seguridad [99]. Він, звичайно, і сам міг би туди додзвонитися, але я відкрив йому найкоротший шлях до арешту Дельгадо, спонукуваний припливом доброчесності й безсторонньої справедливості та нечистим бажанням повестись, як Понтій Пілат, і побачити, чим скінчиться душевна боротьба людини із самою собою, — одне слово, всім тим, що робить письменників такими милими приятелями.
99
Служба безпеки (ісп)