Грушевський, Скоропадський, Петлюра

«Ми, — вів своє голова Директорії, — визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу побігти до гетьмана <...> С. Петлюрі, — читаємо далі у Винниченка, — дійсно, тільки в останній момент було запропоновано прилучитися до акції і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призначено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, вся робота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з’явився. <...> Поки Національний Союз підставляв себе під розстріл, — фантазував Винниченко, — і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців і, немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. <...> Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів, а бунт “якогось Петлюри”, якогось “отамана” проти “гетьмана”. <...> Ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик “отамана Петлюри” не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партії й соціялісти, а не якісь отамани, ... коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції», — такими словами завершив свої пояснення Винниченко.