Крига. Частини ІII–ІV

— Ну, й чому ви так зле про Зюка говорите? — засмутився пан Кшиштоф. — Чи він вам кривду якусь завдав? Чи від смерти-в’язниці не врятував?

Змахнулося тьмідинометром.

— Правда, яке це тепер усе має значення… — Подумалося про прощальне рукостискання з Юзефом Пілсудським, про той ідіотський пакт, укладений з ним, і на мить засумнівалося знову: чи дійсно замерзлося так у власній формі Бенедикта Ґерославського, чи то, однак, клятий Пілсудський зумів чоловіка шармом своїм брутальним обманути? — Хочете повернутися? Повертайтеся!

Вони подивилися один на одного, білість відбилася од білости в широких мороскляних окулярах.

— А не могли б ви, пане Бенедикте, листа якого написати йому?

— Щоби він на вас не розгнівався, що ви мене не припильнували?

— Ну, залишимося до Трьох Царів; дамо вам місця й прізвища, щоби ви змогли сам повернутися. А потім…

— Потім уже все одно? Що ж він знову запланував, що у вас таке бажання повоювати? Га?

— Якби ж то Старий комусь сповідався про свої плани!.. — зітхнув Один.

— Мгм. А чи я вам казав, що Шульц живий і утримує Іркутськ.

— Казали. За допомогою карт наворожили. Тільки що…

— … але, що ви виробляєте, заради Бога святого, вкусило вас щось у зад?!

Чечеркевич метався поруч на снігу, розмахуючи руками й захлинаючись панічною гикавкою. Урешті втямилося, що в цих конвульсіях був, однак, конкретний намір: пілсудчик вказував на точку за наметами, на сході — тільки що руки літали йому на половину дуги в кожному напрямку.

Поглянулося понад окулярами. Пан Щекєльніков біг назад по снігу довгими стрибками, сокира вогнисто виблискувала у нього на плечі. Рука сама потяглася до Ґросмайстера. Збожеволів! Клепку йому відбило на білій рівнині, повбиває усіх! Він убіг між наметів, кинув сокиру на лід, довгу руку встромив в отвір під шкурою і витягнув дубельтівку в хутряному футлярі. Перестріляє усіх!

— Вони їдуть до нас, пане Ґе, — сапнув пан Щекельніков. — Готуйтеся, ну — не стирчіть тут, як хуи на параде!

Один вичарував лорнет, оглянув східний обрій.

— Три або чотири, осідлані олені й одні сани.

Покликалося тунґусів. Настала мить цілковитого хаосу, коли всі хапалися за зброю, виривали один в одного лорнет, вигукували трьома мовами прокляття і запитання не знаючи, чи братися до згортання табору й пакування саней (не встигнеться), чи поспіхом зміцнювати оборону проти ворога (нема як). Хоча про це не говорилося, але слова Етматовa про погоню, яка насувається від Байкалу, міцно засіли в головах. Урешті вийнялося Ґросмайстера, василісковий револьвер злегка засвітився веселкою.

— Пане Чечеркевичу! — вигукнулося. — Беріть оленів і тікайте до лісу! — Коли вони тварин перестріляють, то й людей добивати не муситимуть. А Чечеркевичa, розклеєного від істерії до геройства, не хотілося мати в строю під обстрілом.