Крига. Частини ІII–ІV

Пам-плаґ! Потрусилося головою. Тут, понад широкими Дорогами Мамутів, коли ними йде теслектрична хвиля, розіпнута поміж екстремумами ентропії, — будь-яке божевілля здатне раптом стрелити в голову, найбанальніша думка перекручується у найменш імовірних асоціаціях. Щоб одразу ж повернутися до старого ладу іменника, прикметника й дієслова.

То які ж марева й трав’яні сни викрешує у такому місці тунґуський лжешаман? Увійшлося до його намету. В повітрі висів чорний сморід. Розкашлялося. На вході опала шкура, й цілковито стемніло. На мить охопила паніка, коли, ступивши уперед, перечепилося через щось, те щось стрімко поворушилося, підбило ноги — добрий чи лихий кузен, очманілий від ритуального камлання, повзає у тиші по юрті. Упалося, нишком лаючись. Пам-плам! Dunda że-lē! Duuunda! Етматов вив, наче горів заживо. Я помасував потовчену голову (вирували червоні плями, то було єдине світіння). — Тихо! — гукнув я сердито, ведучи рукою по стіні намету до виходу. Бодай би трохи світла сюди впустити, трохи повітря… Я урешті відгорнув шкуру й виволікся на колінах назовні. Чорний промінь вистрелив у голі зіниці. В саду заліза, між яблунями іржі й грушами жужелю, стояла дерев’яна вартівня під гербом Романових, шлаґбаум відгороджував одну половину гаю від іншої. Я підвівся, обтрусив білий костюм, підійшов, постукав. На денне тьмітло з’явився Пан у Казанку, цілком подірявлений і перелицьований на другий бік. Він нічого не сказав, лише підкрутив половину вуса, зиркнув на манжет, почерканий молочними нотатками, й простягнув руку. Спершу я розгублено закліпав — чого він хоче? — Потім пригадав. Я вийняв коробочку для візитних карток, знайшов картку Пана в Казанку, поклав її йому на долоню. Він насадив собі на порожню очницю мороскляний монокль і підніс до нього картку. Повернув, поглянув на зворот: там було написано «Бенедикт Ґерославський». Він задоволено кивнув і кóпнув кам’яний важіль, піднімаючи шлаґбаум із двоголовим орлом. Я перейшов на інший бік саду. Скелети птахів клекотали в гілках частушечные мелодії. Чорне Сонце із кутастими променями припікало тут сильніше, мороз засюрчав у кістках. Я зауважив, що кривавлю білим світлом: я залишав на землі калюжі лискучого слизу. Я зупинився, і це виявилося трагічною помилкою, ця земля була надто м’якою, занадто голодною, виснаженою постом, вона проковтнула мої стопи, я не міг уже зробити ні кроку, вона поглинула мене по коліна, по пах, я намагався впертися руками, вона проковтнула й руки, залишалося кричати, я закричав — вона проковтнула уста, проковтнула очі, усю голову, усього мене. Далі вона заходилася перетравлювати мене, й це почалося не з ніг, а з нутрощів, куди вона дісталася через силоміць розкриті уста й розтиснутий анус. Земля, глина, рінь, камінь — усе це вливалося у мене в нестерпно повільних тортурах, себто грам на рік, кілограм на вік, аж урешті — нафарширований, переварений — я так розпухнув на вёрсты и вёрсты, так розійшовся у швах у ґрунті залізного саду, що однією рукою торкався гори на сході, а іншою — західного вулкану; одну стопу мочив в озері лави, іншу — у водопої мамутів. Я тривав поміж ними, закам’янілий, поки не відчув чужого руху в геологічних масах; мурашки мені пробігли по спині, тобто люті. Маґматична думка ударила у мозкові формації. Я почав перевертатися під континентальну плиту. Й тоді із пекла, з-за спини, — він поклав руку на моє плече.