Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— У мене син воює,— сказав він. — А другий загинув на фронті. То як же?
— Це ваш клопіт.
— А ви? Я ж і вам розказав.
— Я просто зайшов сюди випити перед вечерею.
— А я тут працюю. То порадьте щось.
— Це ваш клопіт, — повторив я. — Я людина далека від політики… Ви розумієте по-іспанському, Джоне? — обернувся я до товариша-грека.
— Ні, знаю лише кілька слів. А говорю по-грецькому, по-англійському й по-арабському. Колись я добре говорив по-арабському. Слухайте, а ви знаєте, як мене живцем поховало?
— Ні. Чув тільки, що вас завалило вибухом. Оце і все.
Він мав гарне смагляве обличчя й темні руки, якими допомагав собі в розмові. А що був уродженець котрогось із грецьких островів, то говорив з величезним запалом.
— Ну, тоді я вам розповім. Я, знаєте, воювати звичний. У грецькій армії теж був капітаном. Солдат з мене добрий. Отож як побачив літак над нашими окопами біля Фуентес-дель-Ебро, то вже не спускав його з ока. Бачу, пролітає над нами, тоді хилиться на крило, повертає назад, отак (він показав усе те жестами), і роздивляється нас. «Ага! — кажу я. — Розвідник, збирає відомості для штабу. Тепер і інші не забаряться».
Як я сказав, так і вийшло — невдовзі прилетіли інші. А я стою і спостерігаю. Веду за ними очима. Дивлюся вгору й розказую своїй роті, що там діється. Вони йшли двома трійками. Один попереду, а два за ним. Як перша трійка пройшла, то я й кажу бійцям: «Бачили? Одну ланку пронесло». А тоді, як і друга пройшла: «Ну, — кажу, — тепер усе гаразд. Тепер нема чого боятися», — і то було останнє, що я запам'ятав перед тими двома тижнями.
— Коли це сталося?
— Та щось із місяць тому. Розумієте, коли мене завалило, каска насунулась мені на обличчя, і там, усередині, лишилося повітря — ото ним я і дихав, аж поки мене відкопали, хоча й сам того не знав. Але в те повітря попав дим од вибуху, і від нього мені довго було погано. А тепер уже все гаразд, от тільки в голові дзвенить… Як, ви кажете, зветься цей напій?
— Джин з тоніком. З індійським хінним тоніком. До війни тут було розкішне кафе, і пляшка цього тоніку коштувала п'ять песет, але тоді сім песет дорівнювали долару. А тепер ми оце виявили, що він у них досі зберігся і йде за ту саму ціну. Але це вже останній ящик.
— Воно таки добре питво. А скажіть, як було в цьому місті до війни?
— Чудово. Як і тепер, тільки їжі всякої було скільки хочеш.
Знову підійшов офіціант і схилився над столиком.
— А якщо я цього не зроблю? — спитав він. — Відповідальність же на мені.
— Коли хочете, підіть до телефону й подзвоніть. Я дам вам номер, запишіть. — Він записав номер. — Попросите Пепе, — сказав я.
— Я сам нічого проти нього не маю, — промовив офіціант. — Але ж Causa [98]. Для нашої справи такий чоловік, певно ж, небезпечний.
— А інші офіціанти його не впізнали?
— Думаю, що впізнали. Та всі мовчать. Він же давній клієнт.
— Я теж давній клієнт.
— А може, й він тепер на нашому боці?
— Ні,— мовив я. — Я знаю, що ні.
— Я ніколи нікого не виказував.
— Це вже ваш клопіт. Можливо, його викаже котрийсь інший офіціант.
— Ні. Його знають тільки старі офіціанти, а вони не викажуть.
— Принесіть ще жовтого джину та гіркої,— попросив я. — А трніку досить і в цій пляшці.
— Про що це він говорив? — запитав Джон. — Я майже нічого не зрозумів.
— Тут сидить один чоловік, якого ми обидва знали раніш. Він був класний стрілець по летючих мішенях, і я часто зустрічався з ним на змаганнях. Тепер він фашист, і оце, що він з'явився тут, — страшенна дурниця, хоч які були б на те причини. Та він завжди нічого не боявся і завжди робив дурниці.
— Покажіть мені його.
— Онде він, за тим столиком, з льотчиками.
— Котрий?
— Отой найсмаглявішйй, у насунутій на око пілотці. Він саме сміється.
— То він фашист?
— Так.
— Це я вперше після Фуентес-дель-Ебро так близько бачу фашиста. І багато їх тут?
— Ні, але часом трапляються.
— Він п'є те саме, що й ви, — зауважив Джон. — Оце ми п'ємо, а люди подумають, що ми теж фашисти, га?.. Слухайте, чи ви були коли-небудь у Південній Америці, на східному узбережжі, в Магальянесі?
— Ні.
— Гарно там. От тільки восьмилапів багато.
— Кого?
— Вось-ми-ла-пів, — проказав він по складах. — Ну, знаєте, у них по вісім лап.
— А-а, — мовив я. — Восьминоги.
— Вось-ми-ла-пи, — повторив Джон. — Я ж, знаєте, ще й водолаз. А там гарні місця і заробити можна добряче, якби не оті восьмилапи.
98
Справа (ісп)