Твори в 4-х томах. Том 2

— Коли це сталося?

— Та щось із місяць тому. Розумієте, коли мене завалило, каска насунулась мені на обличчя, і там, усередині, лишилося повітря — ото ним я і дихав, аж поки мене відкопали, хоча й сам того не знав. Але в те повітря попав дим од вибуху, і від нього мені довго було погано. А тепер уже все гаразд, от тільки в голові дзвенить… Як, ви кажете, зветься цей напій?

— Джин з тоніком. З індійським хінним тоніком. До війни тут було розкішне кафе, і пляшка цього тоніку коштувала п'ять песет, але тоді сім песет дорівнювали долару. А тепер ми оце виявили, що він у них досі зберігся і йде за ту саму ціну. Але це вже останній ящик.

— Воно таки добре питво. А скажіть, як було в цьому місті до війни?

— Чудово. Як і тепер, тільки їжі всякої було скільки хочеш.

Знову підійшов офіціант і схилився над столиком.

— А якщо я цього не зроблю? — спитав він. — Відповідальність же на мені.

— Коли хочете, підіть до телефону й подзвоніть. Я дам вам номер, запишіть. — Він записав номер. — Попросите Пепе, — сказав я.

— Я сам нічого проти нього не маю, — промовив офіціант. — Але ж Causa [98]. Для нашої справи такий чоловік, певно ж, небезпечний.

— А інші офіціанти його не впізнали?

— Думаю, що впізнали. Та всі мовчать. Він же давній клієнт.

— Я теж давній клієнт.

— А може, й він тепер на нашому боці?

— Ні,— мовив я. — Я знаю, що ні.

— Я ніколи нікого не виказував.

— Це вже ваш клопіт. Можливо, його викаже котрийсь інший офіціант.

— Ні. Його знають тільки старі офіціанти, а вони не викажуть.

— Принесіть ще жовтого джину та гіркої,— попросив я. — А трніку досить і в цій пляшці.

— Про що це він говорив? — запитав Джон. — Я майже нічого не зрозумів.

— Тут сидить один чоловік, якого ми обидва знали раніш. Він був класний стрілець по летючих мішенях, і я часто зустрічався з ним на змаганнях. Тепер він фашист, і оце, що він з'явився тут, — страшенна дурниця, хоч які були б на те причини. Та він завжди нічого не боявся і завжди робив дурниці.

— Покажіть мені його.

— Онде він, за тим столиком, з льотчиками.

— Котрий?

— Отой найсмаглявішйй, у насунутій на око пілотці. Він саме сміється.

— То він фашист?

— Так.

— Це я вперше після Фуентес-дель-Ебро так близько бачу фашиста. І багато їх тут?

— Ні, але часом трапляються.

— Він п'є те саме, що й ви, — зауважив Джон. — Оце ми п'ємо, а люди подумають, що ми теж фашисти, га?.. Слухайте, чи ви були коли-небудь у Південній Америці, на східному узбережжі, в Магальянесі?

— Ні.

— Гарно там. От тільки восьмилапів багато.

— Кого?

— Вось-ми-ла-пів, — проказав він по складах. — Ну, знаєте, у них по вісім лап.

— А-а, — мовив я. — Восьминоги.

— Вось-ми-ла-пи, — повторив Джон. — Я ж, знаєте, ще й водолаз. А там гарні місця і заробити можна добряче, якби не оті восьмилапи.