Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Як незвично переплутуються тут шляхи науки й забобону! Але вся веселість минулася, коли зрозумілося, що ніяк не зможеться їх розплутати: ця проща відбувалася до Батюшки Мороза, який зійшов на Шляхи Мамутів і возить Історію у запрягу лютих. Як перекласти мовою науки таку сказку? Незмога, й насправді не варто навіть намагатися. Адже власне тому вони слухняно йдуть далі й не збунтувалися, коли виявилося, що досі їх тут провадилося наосліп, ірраціонально, — саме тому, що не розум ними керує, не раціональні розрахунки. Замерзлося Сином Мороза, й такі наслідки цього.
А значить, уже не тільки карти ввечері, а й тьмідинометр уранці — ритуали математичного шамана. Раніше мало розмовлялося із супутниками, щоб необачно не виказати відсутності плану; тепер не говорилося зовсім — бо не було про що говорити: замість зростися під Морозом із мовою першого ґатунку, мови другого ґатунку тріснули по всій довжині. У с і в о н и б у л и ч у ж и м и л ю д ь м и. Із тихим подивом дивилося на них на привалах і під час їзди — немов крізь повернутий іншим боком бінокль, що відсував зображення предмета на нескінченну відстань. Їхні обриси розмивалися крізь мороскляні окуляри, й коли довго не рухалося головою, то вони могли розтопитися у калюжі безформної білости, розлитися по сніговій рівнині й широкому виднокраї: не залишилося і сліду. Зрештою, що вціліє у цій безодні білости? Адже гинули нації і географії.
Бо всі вони були чужими людьми. Тунґуси — зрозуміло, инородцы. Але й пілсудчики — меланхолійний Кшиштоф і розтріпаний Чечеркевич, — якби зустріти їх десь у салонах Іркутська, не були б варті й короткого слова, очі ковзнули б далі після першого ж погляду, після цілком поверхневого торкання gestalt’у їхньої єдиноістини. Й пан Щекєльніков, який, поки смертельна потреба не розпорядилася інакше, залишався усього лише грубо окресленим квадратним силуетом; за один вечір у шинкý для заводіяк під кригою більше фраз із ним перекинулося, ніж упродовж кількох місяців до того. Вони були чужими людьми й залишаться чужими, хоча б навіть і прожилося з ними у тісному наметі довгий сибірський рік. Вони чужі не тому, що їх не знається, а через абсолютно чужу геометрію їхніх характерів.
Краще тепер розумілося інженера Іртейма. Протилежністю приятеля є не ворог, а особа, якої навіть не помічається, яка одразу ж цілковито випадає з горизонту й пам’яті. Що з того, що проведеш із таким Чечеркевичем сто довгих вечорів, коли вас поєднують лише банальні слова про погоду, оленів, чай і відморожені пальці? Й навіть якщо вдасться його якось краще пізнати — то пізнане не викличе гарячих емоцій, пропливе повз вас без сліду.
І тепер оцінилося всю унікальність панни Єлени. Що сталося у Транссибірському експресі — що запам’яталося про те, що там сталося, — то це зчеплення симетричних характерів, зустріч приятеля і приятеля. Перш ніж узагалі познайомилося з панною Муклянович, перш ніж уперше побачилося її у вечірньому напівнеґліже в коридорі люкса, ба навіть перш ніж сілося до того потяга — уже булося приятелями. Її подальші слова, те, що вона сказала й чого не сказала, її брехня і правда, жести й нехтування, попри те, що ще глибоко в Літі здійснені, — не мали й не могли мати найменшого значення. Холодна Математика Характеру заздалегідь визначала все. Єлена це краще розуміла. «Зустріч людини з людиною ніколи не буває нудною: щось істинне дотикає чогось істинного».
І збрехалося б, стверджуючи, що не думається тут, у Морозі, щоразу настирніше про чорняву панну. Вона повернулася уранці; приходила вечорами; під час їзди й маршу крізь підгірську тайгу висвітлювалася зі сліпучого снігу на мороскляних окулярах, ледве примружилося повіки. Загадка, феномен, правдива брехня, женщина. Й передусім: фантом минулого. Адже ж її не існувало. Те, що існувало, це тепла розумова примара в формі хворобливо худої девушки, яка вільно пурхає зі спогаду в спогад. Було приємно забутися у мороці, в сувої із заячих шкурок, притулившись до пічечки, в імлистому від жару посвіті, що закипав поволі на краях тіні, — тінь туди, тінь сюди, аж ось раптом примара красивая нахиляється над сувоєм. Розплющити ширше очі, піднести до неї руку… Спалося. Вона гладила по щоці зимною рукою. Іноді, пізно уночі, між похропуванням пана Щекєльніковa, чулося її тихий сухотний кашель. Не стояло в небі Черное Сияние й не снилися глибокі сни. Панна Муклянович існувала тією мірою, якою про неї, власне, думалося. Себто дедалі невідчепніше.