Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Німці вибрали П. Скоропадського не тому, що він був московський монархіст, але щоб забезпечити доставку харчів до Німеччини, а за тих умов зробити це могла лише тверда влада в Україні. В німецькому парламенті була дуже сильна соціял–демократична партія. Вона вимагала від свого уряду, щоб він не допустив, щоб в Україні запанував передреволюційний лад, щоб був забезпечений вільний розвиток усієї української культури в Україні. Німецький уряд мусив вважати на вимоги свого парламенту і тому дав інструкції в такому дусі командантові німецьких військ в Україні ґен. Г. Айхгорнові, що віддзеркалилося в «Грамоті до всого Українського народу» П. Скоропадського, в якій він виклав основні принципи державного устрою України. Під тою грамотою може підписатися кожний не заражений драгоманівством український патріот. У двох словах ці принципи були: Самостійна Українська, ліберальна, парламентська держава на взірець таких в Европі. Тут Україні трохи пощастило, але все нещастя було в тому, що ці здорові принципи не були засадами, світоглядом самого П. Скоропадського, але накинені йому німцями, що і показалося в його дальших поступованнях.
Україна армії не мала, і тому німецьке військо в Україні було єдиною фактично силою, яка мала наказ від свого уряду ставитися прихильно до українізації і лібералізації життя в Україні. Такі обставини відкривали перед П. Скоропадським великі перспективи. Спираючись на німецькі баґнети, він міг би приборкати драгоманівців та москвофілів, очистити Україну від москвинів, а найголовніше — міг би привернути до себе вирішальну силу України — селянство. І це можна було зробити досить легко, бо ґрунт у селі був приготований соціялістичною соціялізацією землі. Наш селянин зрозумів, що соціялісти обдурили його своїм кличем «земля селянам», бо він вимріяної «купчої» (права власности) на одержану землю не дістав.
І перед революцією, і по ній віссю, навколо якої оберталася вся внутрішня політика в Україні, було мале, але дуже вагітне на наслідки слово ЗЕМЛЯ. Не буде перебільшенням сказати, що той, хто вирішив би земельну проблему в Україні так, як бажає селянство, був би паном України. Мабуть, П. Скоропадський це розумів, бо видав закон про ліквідацію великих земельних маєтків, хоч сам був одним з великих землевласників.
Покликавши до влади ґрупу М. Міхновського, форсуючи українізацію, протегуючи все культурно–національне життя, П. Скоропадський був би перетягнув на свій бік всю національно свідому, несоціялістичну інтелігенцію (і навіть частину соціялістичної). Маючи її і селянство на свому боці, він мав би силу творити українську армію, не дуже рахуючись з німцями. Міг би то зробити, але для того треба було… бути не Павлом Скоропадським, але Миколою Міхновським.
Проте в ім’я історичної правди мусимо сказати, що П. Скоропадський пробував піти цим шляхом (з власної чи німецької волі — байдуже). І вся вина, що він не пішов ним, падає на нашу несоціялістичну національно свідому еліту.
Особисто П. Скоропадський був порядною, чесною людиною, але він був типовим московським ґенералом–служакою, добрим виконавцем наказів, пересічного розуму і здібностей, без політичних знань і досвіду. Та найголовнішою, фатальною його хибою була м’якість характеру. Мабуть, її він успадкував від свого предка гетьмана Івана Скоропадського, про якого казали, що править Україною не він, але його жінка Настя. Москвини використали цю обставину на всі 100%.
Скласти кабінет міністрів (уряд) Р. Скоропадський доручив М. Сахнові–Устимовичу. Німці ще раніше «радили» П. Скоропадському, що його уряд має бути українським і самостійницьким (ніяких орієнтацій на Московщину чи Польщу) (пояснення ґен. Ґренера С. Єфремову). М. Устимович запропонував міністерські портфелі національно свідомим українським несоціялістам. Тут виявилася та трагедія, про яку ми вже говорили — короткозорість і карликуватість думки нашої еліти.
Впірнувши з головою в своїх кабінетах в етнографію, вона не могла бачити далеких перспектив. Ці кабінетні теоретики відірвалися від реального життя. Також не оминула багатьох з них і пошесть соціялістичного баламутства. Наприклад, до своїх зовсім несоціялістичних партій наліпили сакраментальне «соціялістична» (соціялісти–федералісти). Ну, а ця дурна наліпка «зобов’язує». Отже, співпрацювати з реакціонером, німецькою лялькою, монархістом, москвином П. Скоропадським? Ні! Не заплямимо свою українську дівочу невинність. Принципово — ні! Відмовилися.