Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Пєтраґрадській уряд перелякався. Службові рапорти Генералів вказували на ненадійність полків, і тому годі було думати про приборкання України військовою силою. Треба якось обдурити поки що Україну. І до Києва виїжджає делегація міністрів Врємєннава Правітєльства на чолі з самим прем’єром А. Кєрєнскім. (Кілька тижнів перед тим Врємєннає Правітєльства не хотіло навіть говорити з нашою делегацією). Але приїхавши до Києва і познайомившись із лідерами УЦР, московські міністри побачили, що справа не виглядає так страшно, як вони її уявляли зі слів Універсалу. Вони зорієнтувалися, що той Універсал скріплює ЇХНЮ ЕКСПОЗИТУРУ В Україні — УЦР, а тому для дальшого його скріплення дозволили створити т. зв. Генеральний Секретаріят, що мав складатися з членів, ПРИЗНАЧЕНИХ Пєтраґрадськім урядом (на рекомендацію УЦР), а з них чотири мусили бути чистокровні москвини. Генеральний Секретаріят не мав права видавати ніяких законів чи розпоряджень, а лише виконувати накази Пєтраґрадскава уряду (точно так, як в УССР). Територію України москвини визнали лише в межах неповних п’ятьох губерній: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської (без 5 повітів). Весь південь, весь схід України, Слобожанщину, Донщину, Ставропольщину, Кубанщину, Крим, весь наш Донбас, всю Чорноморщину, Басарабщину, всі наші чорноморські й озівські порти забирала московська демократія на чолі з її лідером А. Кєрєнским собі. Західноукраїнських земель ще не могли присвоїти, бо там тоді ще стояли німецько–австрійські полки. Але московська демократія і їх пробувала загарбати вже тоді (у вересні 1917 А. Кєрєнскій наказав почати великий наступ на Галичину). Отже, бачимо, що московська демократія робила з України невеликий острів без промисловости, без доступу до Чорного моря, ОТОЧЕНИЙ з усіх боків московською імперією. Аж так цинічно обкраяти не ненаважився навіть безоглядно брутальний В. Лєнін. Це є добра пригадка нам на майбутнє.
Така ганебна «автономія» вкрай обурила всю Україну, але УЦР її прийняла і заснувала (з дозволу А. Кєрєнского) генеральний Секретаріят, оповіщаючи про це населення своїм другим Універсалом 18.VII.1917, в якому знову підкреслює, що і не думає відокремлювати Україну від Московщини. Хоч А. Кєрєнскій вимагав лише чотири москалі у складі Генерального Секретаріяту, та інші драгоманівці хотіли доказати йому свою вірність «общєй родінє», і вже самі прийняли до складу УЦР ще й 30% неукраїнців, а до Малої Ради ще більше — аж 45% (на 40 українців — 18 неукраїнців). І тут бачимо повну аналогію з УССР. І це є добра прнгадка нам на майбутнє. (Теперішня (1958) емігрантська УНР вже залицяється до московської демократичної еміграції).
А саме тоді ґрунт з–під Врємєннава Правітєльства вже падав. Прихильники В. Леніна зробили повстання в столиці (Пєтраґраді). А Кєрєнскій викликав кілька полків з фронту, щоб приборкати повстання. Генерал Л. Корнілов планував приборкати не лише В. Леніна, але й А. Керенского. В Московщині починалася громадянська війна. Армія розбігалася по домах. Почалася анархія. Прийшла золота нагода для України стати вільною і незалежною. Але москвофільська УЦР вважала це зрадою соціялізму, ножем у спину братньому народові. Братство Тарасівців рішило примусіти УЦР бодай почати здійснювати вимоги селянських та військових з’їздів, почати здійснювати, хоч би помалу, самостійність України. Братство рішило заарештувати московську адміністрацію в Україні і тим поставити УЦР перед доконаним фактом у надії, що після цього УЦР хоч–не–хоч мусить стати на шлях, що його вимагали з’їзди. Усувати від влади УЦР і перебирати владу в свої руки Братство не хотіло, бо це викликало б громадянську війну в Україні. На боці УЦР стали би всі москвини, жиди, змосковщена шляхта і соціялістична інтелігенція, і вони, цілком певно, покликали би на допомогу рідного їм північного брата (це зробили рік пізніше). На боці Братства Тарасівців було все селянство в кожухах і солдатських шинелях, але селянство ще вірило, що УЦР є українська, а щоб пояснити їм, що вона українською не є, то для того треба було довшого часу, багато агітаторів і чимало грошей. Цього не мало Братство Тарасівців і тому рішило ув’язнити московську адміністрацію, передати всю владу УЦР. Так і зробили.
Братство мало полк ім. гетьмана П. Полуботка в Києві, полк ім. гетьмана П. Дорошенка в Чернігові, «Вільне Козацтво» та своїх членів по містах України, які мали ув’язнити місцеву московську адміністрацію, як тільки це зробиться в столиці. 17.XІ.1917 полк полуботківців арештував московського коменданта Києва В. Обєручєва та його штаб, обсадили своїми стійками всі важніші установи Києва: телеграф, поліцію, банки, адміністраційні канцелярії; роззброїв моквинів, арештувавши найбільш небезпечних. Все виконано за кілька годин без жодного вистрілу, бо перелякані москвини спротиву і не думали ставити, лише благали не вбивати їх. Одночасно «Вільне Козацтво» захопило на стації Цвіткове чотири військові потяги, обеззброїли московських солдатів і з здобутою зброєю (з гарматами) рушило до Києва на допомогу полуботківцям.