Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Аж тепер кинулася УНР із закликом до українців творити українську армію. До тих самих українців, яким щойно вчора доказувала, що Україні армії не треба. А щоб якось пояснити свій зворот на 180°, казали їм, що то не тисячі голодних ваньок (с. т. московський народ) хмарами суне по хліб на Україну, але тих ваньок жене силою (якою, не казали) купка узурпаторів на чолі з В. Лєніним. І на доказ цієї драгоманівської мудрости Генеральний Секретаріят видав до тих ваньок відозву: «Брати і товариші! Хіба ж ви оповістили війну революційній демократії України? Скажіть вашим народним комісарам (міністрам. — П. Ш.), що ви не нарушите братньої згоди між Україною і всіма народами Росії. Спиніться ж, брати і товариші! Щоб ні одної краплі крові не пролилося в братовбивчій війні» (за: Р. Млиновецький. «Історія українського народу»).
Ванькі реготалися з такого безприкладного в історії ідіотизму і далі перли в Україну, горлаючи щосили «В Украінє єсть што шамать, єсть што піть — на Украіну пайдьом жить».
«Ми маємо тепер Україну. Запаси збіжжя в Україні — величезні. Взяти все відразу не можна. Треба спочатку зорганізувати свій апарат на Україні, а потім, коли матимем апарат і силу, дістанемо на 1.VI.1918 50 мільйонів пудів збіжжя» (В. Лєнін. «Статьї і рєчі об Украінє»). Тепер, коли ми завоювали Україну — це джерело хліба і палива, ми мусимо послати на Україну своїх залізничників, а також і частину робітників та селян з голодної частини Московщини» (В. Лєнін. «Сабраніє сачінєній». Т. 24. — С. 257).
Коли уряд В. Лєніна почав мирові переговори з німцями, УНР вислала до Берестя і свою мирову делегацію. Але німці не хотіли з нею говорити, пояснюючи, що міжнародне право дозволяє підписувати мирні договори лише з самостійними державами, а Україна самостійною себе не оголосила, отже, правно є частиною московської імперії. А з частинами не переговорюється.
Тоді москвини вже були опанували майже всю територію України і посувалися далі. УНР побачила, що їй приходить кінець, і без допомоги німців вони незабаром опиняться на еміграції. Знову, хоч–не–хоч, але таки треба проголосити «зраду общєй» — проголосити державну самостійність і незалежність України від Московщини. Довше дебатувати над улюбленими соціялістичними та драгоманівськими параграфами не було вже часу, бо любі північні брати наступали на п’яти. І нарешті, майже з однорічним запізненням — 22.I.1918 УНР проголошується суверенною державою. А 9.ІІ.1918 УНР підписує у Бресті мирний договір з Німеччиною, за яким УНР зобов’язується продавати Німеччині щонайменше 60 мільйонів пудів збіжжя річно, а за це Німеччина зобов’язується очистити Україну від москвинів. (Рік тому могла сама УНР очистити без жодних коштів, а тепер мали платити німцям чимсь далеко більшим, ніж ті 60 млн. пудів збіжжя (Драгоманівська мудрість.).
За короткий час німці разом з українськими частинами загнали москвинів на їх «родіну». Але німецькі сильні залоги лишилися в Україні. (Шість дивізій).
Та життєва лекція нічому не навчила наших закукурічених соціялістів в УНР. Хоч їх власний досвід показав їм аж надто ясно, що український народ не хоче їхнього соціялізму, УНР все ж ухвалює 100% соціялістичні закони, якими скасовується приватна власність на землю (найбільш дражлива і обурююча нашого селянина справа), дає автономію зайдам, потурає соціялістичним експериментам і т. п. Адміністративний апарат опинився в руках партійних нездар і політичних спекулянтів, економічне життя хиталося до банкротства, лише єдине «розвивалося» повною ходою — це… дебати істин Марксового талмуду. Наш практичний селянин побачив, що «з тої юшки він риби їсти не буде», і засівав стільки землі, скільки було потрібно для життя лише власної родини, бо ж він не був певний, що разом з землею УНР не соціялізує і врожай. Тим більше, що він уже мав гіркий досвід з північними соціялізаторами.
Німці побачили, що за такогоу уряду вони не дістануть обіцяних у договорі харчів, що їх тоді пекуче потребувала Німеччина, і рішили змінити уряд України. 29.IV. 1918 вони брутально розігнали УНР, а скликаний на той день союз землевласників (переважно великих) обрав ґен. Павла Скоропадського на гетьмана України.
П. Скоропадський був типовим московським монархістом–патріотом «з малоросіян», звичайно, цілком змосковщеним. Він мав великі земельні маєтки в Україні, але жив стало в Петербурзі і цілком не цікавився нічим українським, включаючи й історію свого роду (походив у бічній лінії від гетьмана Івана Скоропадського). Наскільки він далекий від українства, показує той факт, що він довго зволікав виконати наказ імперіяльного Генерального Штабу українізувати свій корпус і лише тоді, коли ґен. Л. Корнілов переконав його, що це треба робити для «спасєнія Расіі», почав українізувати.