Твори в 4-х томах. Том 2

Сторож сказав, що нам припав добрячий шмат, але корова була страшенно худа. Я почастував його смаженим соняшниковим насінням та жолудями, що їх мав у кишені куртки, і ми з ним перекинулися кількома жартами, стоячи біля сторожки на посипаній гравієм під'їзній алеї.

Я рушив через місто назад до готелю, несучи під рукою важкий пакунок з м'ясом. На Гран-Віа вибухали снаряди, і я зайшов до Чікоте пересидіти обстріл. Там було велелюдно й гамірно; я сів до маленького столика в кутку під вітриною, закладеною мішками з піском, і, примостивши пакунок з м'ясом на лавці поряд, замовив джин з тоніком. Саме того тижня ми виявили, що вони ще мають запас того тоніку. Відколи почалася війна, його ніхто більше не замовляв, тож ціна залишилась така сама, як і до заколоту. Вечірніх газет ще не було, і я купив у якоїсь

старої жінки три партійні листівки. Вони коштували по десять сентаво, і я сказав їй залишити собі решту з песети. Вона пообіцяла, що бог благословить мене за це. Я не повірив, але взявся читати ті листівки й пити джин з тоніком.

До мого столика підійшов офіціант, якого я знав віддавна, і тихо сказав мені кілька слів.

— Неправда, — відповів я. — Не може бути.

— Ні, правда, — наполягав він, хитнувши головою і підносом в один бік. — Ви тільки не дивіться. Онде він там.

— Мене це не обходить, — сказав я.

— Мене теж.

Він пішов, а я купив у іншої старої щойно принесені вечірні газети й почав читати. Я не мав ніякого сумніву щодо того чоловіка, на якого показав мені офіціант. Ми обидва дуже добре йбго знали. Єдине, що я подумав: «Який дурень! Безмозкий клятий дурень».

У цей час підійшов один товариш — грек — і підсів до мого столика. Він був командир роти у П'ятнадцятій бригаді, і його завалило вибухом бомби, від якого загинуло четверо інших бійців, а його якийсь час тримали під медичним наглядом, а потім послали в будинок відпочинку чи щось там таке.

— Як справи, Джоне? — спитав я його. — Випийте зі мною.

— Як зветься цей напій, містере Еммундс?

— Джин з тоніком.

— А що за тонік?

— Хінний. Ось покуштуйте.

— Та я, знаєте, загалом майже не п'ю, але хіна добре помагає від пропасниці. То вже спробую.

— А як ви себе почуваєте, Джоне? Що каже лікар?

— Мені лікар не потрібен. Зі мною все гаразд. От тільки в голові весь час наче дзижчить.

— Вам треба піти до лікаря, Джоне.

— Та я вже ходив. Але він не розуміє. Каже, нема потрібних паперів.

— Я подзвоню і все влаштую, — пообіцяв я. — У мене є там знайомі. А що, той лікар — німець?

— Ваша правда, — відказав Джон. — Таки німець. По-англійському говорить кепсько.

До мене знову підійшов той офіціант. Він був літній чоловік, з лисою головою і старомодними манерами, яких не змінила й війна. На обличчі його відбивалося неабияке занепокоєння.