Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— То яка ж усе-таки худібка? — спитав я.
— Та там її разом три хвости, — пояснив вів. — Дві кози, кіт та ще чотири пари голубів.
— І вам довелось їх покинути? — спитав я.
— Еге ж. Почали стріляти з гармат. Ото як почали стріляти, капітан і звелів мені йти.
— А родичів ви не маєте? — спитав я, дивлячись на протилежний кінець мосту, де останні підводи квапливо з'їжджали схилом берега.
— Ні,— відповів він. — Лише оту худібку, що я казав. За кота, звісно, турбуватися нема чого. Коти — вони можуть дати собі раду, а от що буде з рештою, аж подумати страх.
— За кого ви стоїте? — спитав я.
— Ні за кого, — відказав він. — Мені сімдесят шість років. Я пройшов оце дванадцять кілометрів, а далі, мабуть, уже не зрушу.
— Тут небезпечно, — сказав я. — Вам треба піднатужитись і дійти до повороту на Тортосу: гам їздять машини.
— Ось посиджу ще трохи, а тоді піду, — сказав він. — А куди вони їдуть, ті машини?
— До Барселони, — відповів я.
— Я нікого в тій стороні не знаю, — сказав він. — Та все одно дякую. Красно вам дякую.
Він звів на мене тьмяні, стомлені очі і, бажаючи поділитися хоч з кимось своєю бідою, сказав:
— Кіт — то йому нічого, я знаю. За кота турбуватись нема чого. А от решта… Як ви гадаєте, що з ними станеться?
— Та, певно, якось перебудуть.
— Справді?
— А чом би й ні,— відповів я, дивлячись на протилежний берег, де вже не було жодної підводи.
— А як стрілятимуть, то що їм робити? Мені ж сказано йти, коли почали стріляти.
— Ви залишили голубник відчинений?
— Еге.
— Ну, то вони полетять собі.
— Еге ж, вони, звісно, полетять. А от решта… Про решту бодай і не думати, — сказав він.
— Якщо ви перепочили, то йшли б уже, — наполягав я. — Вставайте і спробуйте піти.
— Дякую, — сказав він, тоді звівся на ноги, заточився вбік і знову сів у пилюку.
— Я ж доглядав худібку, — глухо пробурмотів він уже не до мене. — Я тільки доглядав худібку.
Допомогти йому я не мав чим. Був перший день великодня, ї фашисти підступали до Ебро. Було сіро, похмуро, небо затяг-ли низькі хмари, і ворожі літаки не знімалися в повітря. І оце, та ще те, що коти можуть самі собі дати раду, була єдина втіха, яка лишилася тому старому в житті.
ВИКАЗ
Колись бар Чікоте був у Мадріді чимось на зразок нью-йоркського «Лелеки», тільки без музики й дівиць-початківок, або на зразок чоловічого бару в «Уолдорфі», якби туди пускали жінок. І хоч вони там часом і з'являлися, проте загалом то була чоловіча царина, де жінки не мали ніяких прав. Власник мадрідського бару, Педро Чікоте, далежав до тих людей, які своєю особистістю надають певного обличчя будь-якому закладові. Класний бармен, завжди привітний, завжди веселий, з невичерпною живинкою в ділі. Така живинка в наш час — досить рідкісна річ і мало хто зберігає її надовго. Тільки не слід плутати її із штучною жвавістю. Чікоте мав справжню живинку, не вдавану й не позірну. До того ж був скромний, щирий і приязний чоловік. їй-право, своєю доброю і веселою вдачею, а також і суто професійною майстерністю, він не поступався Жоржеві з паризького «Рітца», — а ті, хто там бував, знають, що це чи не найвище порівняння, — та й сам бар у нього був чудовий.
У ті дні молоді мадрідські сноби з багатих родин здебільшого збиралися в так званому «Новому клубі», а справжні хлопці ходили до Чікоте. Бувало там чимало й таких людей, що зовсім мені не подобались, так само як, скажімо, і в «Лелеці», проте ніколи не траплялося, щоб мені було в Чікоте неприємно. І одна з причин полягала в тому, що там не розмовляли про політику. Є такі кафе, куди тільки заради політичних дебатів і ходять, а у Чікоте про політику не говорили. Зате говорили на всілякі інші теми, а ввечері туди сходилися найвродливіші дівчата міста, отож можна було любісінько знайти собі товариство на цілий вечір, і в усіх нас там почалося немало чудових вечорів.
До того ж туди завжди можна було зайти, щоб дізнатися, хто є в місті або якщо хтось кудись поїхав, то куди саме. А влітку, коли в місті нікого не лишалося, з приємністю посидіти над склянкою якогось напою, бо всі офіціанти були чемні й люб'язні. Одне слово, бар Чікоте справді являв собою щось на зразок клубу, тільки в ньому не брали ніяких внесків і можна було познайомитися з дівчиною. То був, поза всяким сумнівом, найкращий бар в Іспанії, а як на мене, то й один з найкращих у світі, і всі ми, його давні клієнти, дуже його любили.