Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Але не тільки «оборонцем», — «Беньовський» став разом і останнім твором давнішого Словацького, гордого, самолюбного і дражливого. З літа 1842 року в ньому наспіває душевний перелом під впливом містично-патріотичної проповіді Андрія Товянського. Даремне Красінський у дружніх листах перестерігав його від чудотворців («В чуда я вірю завжди і скрізь, але в чудотворців сливе ніколи»), — самотнє життя, туга за краєм, природна меланхолійність і нахил до містики зробили своє: Словацький вступив до братерства товянчиків. Це зразу ж відбивається на тоні його листів до матері: замість живих дрібничок щоденного життя, літературних планів, чуток і новин, усе частіше й частіше в них стріваються моральні сентенції, історіософські міркування, спостереження й висновки зі свого внутрішнього духовного досвіду. Зміняється і його відношення до власних творів. Поет є знаряддя вищої сили, його твір — то є голос духа, а тому всяка праця над поетичним твором, його оброблення — блюзнірство і замах на святиню. Останні писання Словацького — то не що інше, як імпровізації, похапливі, гарячкові, нашвидку записані, часто неопрацьовані художньо. В. Д. Спасович влучно, хоч, може, й загостро порівнює їх з хвостом чорного диму, що лишає за собою потяг, і в якому то тут, то там прориваються червоні іскри хисту. Останнім з тих передсмертних творів був «Король-Дух», велика нескінчена поема, де Словацький хотів дати синтез всієї польської історії у вигляді довгої низки послідовних втілень не то геґелівського «абсолютного» духу, не то духу «національного» — «Короля-Духа» — в постатях великих обранців, народних вождів. Серед невпинної праці над рапсодіями поеми, турботних надій на революційні рухи 48 р., Словацький починає занепадати на здоров’ї. Щораз сильніше і безперечніше виявляються у нього сухоти. Після невдатної подорожі в Познань (з метою громадською) і короткого побачення з матір’ю поет повертається до Парижа, вкрай виснажений і хворий, і там умирає 3 квітня 1849 року, не проживши повних 40 літ.
«Мазепа» належить до найвидатніших творів Словацького. Так само блискучий і примхливий, як і його автор, багатий на ефекти, — цілий каскад найнеймовірніших ситуацій і екзальтованих реплік. Словацький був немов покликаний насадити романтичну трагедію на польському ґрунті. Лірик з природи, він почував себе тісно й незручно в рамцях драматичних умовностей псевдокласицизму. Це почуття ще збільшилося в ньому від уважних студій Шекспіра й Кальдерона. Буйна фантазія примушувала його подавати пристрасті героїв у прибільшеному вигляді, шукати розмаїтості в кольорах, нагромаджувати шумні і криваві сцени та повні жаху ситуації. Його «Мазепа» — то цілий клубок смертельно заплутаних пристрастей, забаганок і упереджень: «Складна і нерозв’язана для романтика трагедія кохання, в котрій сплітаються в узол і каприз захопленого пажа, і потворні ревнощі Воєводи, і мрійна млость Збіґнева, і прихована пристрасть Воєводині, і стареча похіть короля». (Филипович).
Як трагедія романтична, вільна від умовностей драматичної форми, «Мазепа» не користається загальним признанням у польській критиці. Вихована в традиціях класицизму, сучасна Словацькому критика поставилась до його твору стримано. В перший ряд його не висунула. Відгомони цієї стриманості знаходимо у львівського професора Ант. Малецького, біографа, критика і першого редактора творів Словацького.
В «Мазепі», на думку Малецького, немає єдності дії, нема центральної постаті, навколо якої б розгорталися і зосереджувалися вчинки всіх дійових осіб. Хто герой п’єси? Відповідь на це питання дати нелегко. Мазепа? Але ж тільки в перших двох актах усі вчинки дійових людей і всі повороти драми зосереджуються коло його, у трьох останніх він або щезає з кону, або грає другорядну ролю. Амелія? Але що, по суті, трагічного в її постаті й долі? Справжня героїчність полягає у вчинках, у фатальній провині, що неминуче провадить до катастрофи. Амелія, як на героїню трагедії, занадто пасивна — вона лише страждає. Воєвода? Дехто гадає, що цей кальдеронівський іспанець і є найголовніша постать драми. Але його трагедія, по суті, неглибока і не притягає симпатій читача. Воєвода немов трохи шаржований із своєю вразливою і тендітною честю, і його смерть не дає характерного для трагедії відсвіження, оновлення душі (katharsis). Отже, героя немає, і п’єсі бракує суцільності, витриманості.