Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
М. Цвєтаєва на відміну від Лесі Українки акцентує увагу на сексуальній пристрасті шекспірівського жіночого образу. («Офелія — на захист королеви»), тому ерогенно звинувачує розсудливого й стриманого аристократа Гамлета: «А Вы с Вашей примесью мела / и тлена… С костями злословь, / Принц Гамлет! Не вашего разума дело — / Судить воспаленную кровь». Це звинувачення Гамлета відчутно і в поезії Цвєтаєвої «Діалог Гамлета з совістю». Образ Офелії в Забужко нагадує діонісійський цвєтаєвський. Оскільки любов проявляється через душевність, а сексуальність — через театралізацію, що приховує сексуальну жадібність, то поезія «Монолог Офелії» О. Забужко пронизана невротичним акторством: в ній символічно постає не Офелія, а акторка, яка грає в «Офелію». Монолог її звучить як виклик, демонстрація свого мистецького таланту грати національну жінку, що радикально відрізняється від жіночого таланту Лесі Українки — бути нею.
«Офелія» у Забужко грає роль і водночас веде внутрішній монолог з актором, який грає Гамлета і є її коханцем. Невротизм акторства проявляється таким чином, що доводиться видавати себе за іншого на зразок: «Це текст не мій — це, як в танці повільнім, / Зміна фігур, і правил, і норм…»[1361]. Тому «квіткова» естетика шекспірівської Офелії в Забужко втілює суїцидну завершеність життя не як живого життя, а як зіграної вистави.
Ерогенне перетлумачення Офелії в О. Забужко особливо показове у поезії «Офелія — Гертруді», де в уста Офелії вкладається злочинна спонука до вбивства Королеви та осміяння Шекспіра: «Тож пий спокійно, Гертрудо — / Ніколи тебе не убуде (То автор-лайдак із нудів / Вколошкав тебе, авжеж!)»[1362]. Ці істеричні перетлумачення великого драматурга означають, що Забужко не лише деконструює Офелію, але таким чином виявляє імітаційну психологію самоаналізу. В масці Офелії вчувається комплекс Гамлета, який переживає акторка, коли грає Офелію: «Господи Боже! Подай монолог, / який розірве зачароване коло…». Проти Гамлета з його незвичайно пристрасною драматургією почуттів Забужко береться створити драматургію Офелії, результатом чого є лише талановите лицедійство. Подібно зіграла свого часу Марко Вовчок.
Мотив акторства стає початком осмислення сучасного письменництва як гри, маски, театралізації, що визначає творчість О. Забужко, в якій не відбувається самопізнання, а його театралізоване уникнення, відкладання. З психоаналітичного погляду, зв’язок театру з істерією безсумнівний, так само, як істерії з театральністю[1363]. «Прихід жінки в театр є її відхід від світу, постриг… в акторки»[1364], — відзначає Щеголєв. Цей «постриг» в літературу через імітацію, акторство в О. Забужко розпочався на основі опозиції «Плат — Шекспір». Але театралізація постійно формувала відчуття несправжності життя. Якщо Гамлет переживає істинну пристрасть, то новоспечений Фортінбрас з’являється після страшного життєвого театру, щоб позбирати трупи. Фортінбрас втілює в собі автора-постмодерніста. О. Забужко несвідомо ідентифікує себе з чужинцем Фортінбрасом в українській літературі, про що свідчать її «Хроніки від Фортінбраса» (1999).
В одному з інтерв’ю Забужко зробила таку заяву: «При всьому своєму ніжному відношенні до Івана Дзюби, Ліни Костенко, Євгенія Сверстюка не можу погодитися, що ці сильно пожилі люди… можуть формувати культурну стратегію держави»[1365]. Така «ніжна» зневага до національної аристократії (творчу аристократію визначає не вік, а тексти!) тут закономірна, оскільки психоаналіз творчості Забужко виявляє маргінальне бажання «Фортінбраса» формувати культурну стратегію України. Адже в її особі яскраво виражений соціальний психотип жінки, яка імітує метафізичну жінку. Тому творчість Забужко треба аналізувати так само, як свого часу З. Фройд аналізував Достоєвського, визнаючи його талант і водночас застерігаючи Європу, що цей письменник (як ерогенний садомазохіст) не може стати провідником для європейської цивілізації.
1361
Див. Забужко О. Монолог Офелії // О. Забужко. Друга спроба: Вибране. — К., 2005. — С. 36.
1362
Забужко О. Офелія — Гертруді // Там само. — С. 166.
1363
Щеголев Альфред. Ложная женщина. — С. 157.
1364
Там само. — С. 158.
1365
Оксана Забужко научит Иран сексу // ВВ — 2006. — 17 января. — С. 10.