Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Диявол він і є диявол… Грубе похітливе плотське хвилювання, яке пережила під час першого візиту до Аркашки, не покидало мене всі ці роки… І зараз, думаючи про нього з огидою і зненавистю, відчуваю, як гаряча хвиля хіті обпалює низ живота, в’ялить ноги, забирає розум…»[1347]. Задихаючись «у п’яній, в’язкій і солодкій темені безсоромної еротики» новітня «Анна» волоче на Гору принца-диявола. Так, Г. Тарасюк актуалізує популярну на порубіжжі модель феміністичного «роману з дияволом», що має своє продовження в романах О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996) та B. Врублевської «У тіні дерев, яких немає» (1996). Останні два романи — яскрава символізація імперського жіночого суб’єкта. Психологічний механізм феміністичного «диявольського» роману формує жіноче потужне сексуальне бажання, воно потребує надзвичайного Чоловіка, тому супроводжується його містифікацією до надлюдської могутності, потім відбувається нарцистичне розвінчання цієї чоловічої творчої потенції, а завершується романний сюжет умогутненням жіночого Его.

Імітаційний феміністичний симптом на сучасному порубіжжі особливо яскраво проявляється через тлумачення українських класиків. У праці «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» (1997) О. Забужко обігрує філософські ідеї Е. Канта, А. Шопенгауера, C. К’єркегора задля «загарбання Шевченка», адже в «житті піддослідної» то є цілісний український класик, який провокує шизоїдні бажання, спрямовані на розщеплення його образу. Психологічний механізм розщеплення закономірно вибудовується на основі переваги сексуальної цінності. Оскільки низька воля до життя, за Шопенгауером, найсильніше проявляється у статевому потязі, то О. Забужко перетлумачує це положення щодо творчості Шевченка, представляючи чоловічу волю до життя в українському світі через суб’єктивну волю-хіть та об’єктивну волю як свободу бути[1348]. Шевченко, за перверсією Забужко, у своїй творчості відтворив параліч національної волі, її хворобу, деградуюче переродження, коли вона демонізується, вивертаючись проти законів світопорядку («йде в гайдамаки»), тобто стає злотворенням. «Всі Шевченкові бунтарі, від Гонти й варнака до княжни, Оксани («Слепая») і Марини, — пише Забужко, — є жертвами власне цієї інверсії волі, котра, з усього судячи, незгірше знайома була й самому Шевченкові (самогубство — всього лиш кінцева точка такої інверсії, коли озлоблена воля самознищується, обертаючись проти свого носія…)»[1349]. Картина світу в Шевченка, за тлумаченням Забужко, множить національний чоловічий світ на сукупність «козацьких», «гайдамацьких» та інших національно-деструктивних, сексуальних воль. Аналізуючи повсталу гайдамацьку волю у «Гайдамаках», О. Забужко уникає характерної для національного дослідника психології розрізнення, тому «кат і жертва стають здвоєною одністю, легко міняючись місцями»[1350]. Змішування національного та імперського суб’єктів в «піддослідної» Забужко веде до розуміння національної волі як перверсивної, здемонізованої. Відповідно Шевченко тлумачиться, як той, хто «не тільки збагнув і «розказав», а й сам прожив… родовий проклін українського мужчини під імперією»[1351], «екзистенційну муку нереалізованости, муку скніючого, „гниючого“ пасивного тривання в часі, неіснування-„сну“»[1352]. Гріх зневоленості, за феміністичною інтерпретацією Забужко, вважається у творчості Шевченка найбільшим гріхом, незалежно від того, чи стосується він суб’єктивного статевого бажання, чи об’єктивного національного прагнення. Посилаючись на Ю. Шевельова, Забужко зазначає, що сексуальне утримання, особливо аскетичне жіноче (вічне дівоцтво), «трактується Шевченком як гріх набагато тяжчий, ніж відверта розпуста». Отже, у тлумаченні Шевченка виринає імперська карамазовщина з ненаситним культом життя, яка не знає цінності аристократичного аскетизму заради вищого призначення. Анонімною, позбавленою вищого смислу, ерогенною волею до життя витлумачує Забужко сутність творчості Шевченка. Так, взамін національного державотворчого любовного смислу творчості Шевченка, в якій приноситься в жертву інстинктивне, пропонується феміністичне, космополітичне спустошення духовного смислу заради ерогенності життя. Таке тлумачення не може прийняти національний дослідник[1353]. «Я не хочу помирати. Не хочу щезати безслідно — як мій батько, як більшість людей», — говорить автобіографічна героїня О. Забужко з повісті «Інопланетянка». І тут же посилається на Шевченка: «Тому і в Шевченка „слава — заповідь моя“, і це при тім, що „на громаду хоч наплюй, вона — капуста голова“»[1354]. У такий спосіб на основі імперської філософії ерогенного життя імітується розуміння Шевченка.