Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Образи Олександри та Лори — двох подруг — «чорної» (демонічної, деструктивної, що відсилає до імітаційного імперського суб’єкта) і «світлої» (лібідозної, духовної, що відсилає до національного творчого суб’єкта) є яскравою символізацією конфлікту сексуальності та любові на сучасному порубіжжі. В образі Олександри символізується імперський психотип феміністки: «секрети великої жінки» та її заповіді спрямовані до єдиного — вижити за всяку ціну. Тотальний егоцентризм виключає моральний батьківський закон. Основна риса, що формує жіночий суб’єкт, — ерогенна заздрість до національного таланту. Ненависна суперниця, подруга-ворогиня належить до органічного національного світу, тому викликає у душі Олександри «чорну-пречорну муку», муку заздрості. Заздрість стимулює вітальну енергетику агресивної жінки й провокує до імітації.
Знайома з драми Лесі Українки символіка Гори обігрується Г. Тарасюк: «донна Анна» прагне на державницьку Гору через символічного «Командора», а тому тягне туди романтичного й аморального «Дон Жуана». У цьому сюжеті чи не вперше почалася пророча розмова про імітацію патріотизму, який стає симулякром у нових умовах, тією ширмою, несправжністю, що допомагає утверджуватися у соціумі феміністці, яка по дорозі похапливо мінятиме свої «комуністичні» одежі на «націоналістичні» (як це сталося в автобіографії О. Забужко). Олександра — яскравий психотип множинної особистості (психотипу Проститутки), оскільки нею рухає агресивна й невтолена імперська ерогенність. Згідно з імітованим аристократизмом Олександри, люди поділяються на три категорії: ті, кому треба мало; ті, кому треба багато; ті, які воліють мати все. Олександра належить до тих, які хочуть всього. Цьому бажанню відповідає її ерос із хронічним розмноженням «лицарів». Ненаситне еротичне бажання проектується у соціальну роль. Олександрою у містичному сенсі керує диявол, у психоаналітичному — агресивне несвідоме. Бабуся Лори звинувачує її відповідно до цієї сутності: «Диявол! Це ти її вбила, мою внученьку! Ти її зі світу звела. Ти… Ди…я…вол!»[1345]
В образі Олександри символізується постмодерна імітація аристократичного бажання як прагнення вирватися з лона ненависного народу, з його плебейської тюрми, відгородитися «не просто рампою, авансценою, трибуною, а — прірвою, безоднею»: «Височієш, мов айсберг, холодний, блискучий айсберг в океані пристрастей, що б’ються, запінившись у твоє крижане підніжжя. Від сьогодні ти сама — вершина. Чуєте, ВЕР-ШИ-НА!»[1346]. Але на цій вершині пильно дивляться в очі Олександри очі Лори, скорботної жінки, яка нагадує всевидющу Долорес Лесі Українки. Самогубство Лори «у віці Лесі Українки» в романі Г. Тарасюк стає пророцтвом для української феміністичної епохи, яка виганяє зі світу національну духовну жінку. Тому в романі Тарасюк «всевидющий погляд голубих очей» Лори пильно стежить за Олександрою (цією новітньою донною Анною). Лора, Лариса, Леся метафорично відсилає до образу Долорес, до психосемантики Лесі Українки як архетипної української жінки. Згодом, дописуючи свій роман, Г. Тарасюк вкаже на можливість психологічного переродження для феміністки-імітаторки у порубіжній ситуації. У час інсульту Олександрі здається, що її закопали, зарили біля Лори. З перекошеним від заздрості, з чорним від гордині лицем, ця жінка підводиться, щоб усвідомити своє життя після того, як навіть смерть не прийняла її. Про новонародження свідчить інфантильно слабке Его, що хитається між життям і смертю. Раніше непорушне жодними сумнівами й провинами, воно тепер Богом принижене, вражене каліцтвом, слабоумством, постійним бажанням накласти на себе руки, страхом перед психушкою. Жінка, що раніше знала лише «солодку спрагу помсти», бажає навернутися до духовності, а тому потребує Лори, однак бурхливий, нестримний потік садомазохістської люті, що постає на основі жадібного інстинкту, несе її психіку в чорну прірву, звідки чути голос диявола. Ця жадоба ерогенного життя символізується в образі вовчиці. Вовк і вовчиця як новітня «донна Анна» і «Командор» символізують нездоланну ненаситну хіть та демонічне бажання згуби.
Олександру відображає потреба маскулінних чоловіків-самців з «унікальним садизмом», що відсилає до переваги хтивості у феміністичній психіці: «Аркашці було далеко до Остапа, але в його тупому бичачому погляді, у злому виразі обличчя проступало щось… диявольське, нице, хвилююче, збуджуюче… Коли дивилася йому у вічі, все єство охоплювало нездорове, хтиве збудження, ніби підглядала в шпарку за подіями в чужій постелі…
1345
Тарасюк Г. Смерть — сестра моєї самотності. — С. 10.
1346
Там само. — С. 50.