Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

«Глибокі чоловічі характери у Шекспіра, — як зазначав Д. Затонський, — з’являються там, де вирують великі пристрасті або чиняться великі злочини»[1358]. Маргінальні жіночі характери не були так детально розгорнуті, як чоловічі. О. Забужко приваблює передусім Гамлет (можна стверджувати про її своєрідний комплекс Гамлета). Красномовним фактом є розмова Гамлета з Розенкранцем, який не погоджується, що в Данії жити погано, що вона — тюрма. На що Гамлет каже: «Ну, то вам вона не тюрма. Бо нічого ні доброго, ні злого нема, а наше мислення утворює те чи те. Мені вона тюрма». У такому напрямі прагне зімітувати Забужко свою позицію в Україні: «якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!)»[1359]. Але її перевернуте лицедійство породжує не потужний гамлетівський образ жінки, а образ акторки, що грає в Гамлета. До речі, через цікавість до шекспірівського тексту з боку жіночого суб’єкта, наприклад, у творах А. Ахматової («Читаючи «Гамлета»), М. Цвєтаєвої («Офелія — Гамлету», «Офелія — на захист королеви», «Діалог Гамлета з совістю», «На призначене побачення…»), В. Шимборської («Решта»), Е. Андієвської («Плач по Офелії») можна відчитувати у психоісторіях різних літератур національні (творчі) та імперські (імітаційні) стратегії, задіяні у процесі тлумачення. Так, оскільки О. Забужко є авторкою творів, які відсилають до шекспірівського тексту («Монолог Офелії», «Офелія і „мишоловка“», «Офелія — Гертруді», «Like camel, like a weasel, like a whale» та ін.), то її психотип можна проаналізувати на основі зіставлення з Лесею Українкою, яка також звертається до Шекспіра.

Обидві письменниці тлумачать образ божевільної Офелії з драми Шекспіра «Гамлет». За основу своєї поезії «Хотіла б я уплисти за водою…» Леся Українка бере шекспірівські слова Королеви про смерть Офелії, в яких детально оповідається, як божевільна Офелія сплела химерні вінки з кропиви, жовтецю, стокротки і зозулинця (квіти символізують сексуальність, невипадково зозулинець грубі пастухи називають похабним іменем, а стидні дівчата «мертвецьким пальцем»), після чого залізла на вербу, щоб на гілку почепити ті вінки, але зламався сук і вона разом з вінками впала у водну течію: «Її одіння, / Роздувшись, бідну понесло, як мавку. Пливла і без ладу співала щось, / Не тямлячи біди, мов та істота, / Що в цій стихії виросла й живе. / Та довго це тривати не могло: / Дівочі шати у воді набряклі, / Втягли сердешну з співом на устах / В багнисту смерть»[1360]. Леся Українка не просто використовує цю шекспірівську естетику смерті (як зовнішній театр), а глибинно проникає в жіноче божевілля Офелії (як одержимої любов’ю), тому ідентифікує себе з шекспірівською Офелією, моделюючи бажану естетику власної смерті: «Хотіла б я уплисти за водою, / немов Офелія, уквітчана, безумна. / За мною вслід плили б мої пісні…». Подібно до Офелієвої одержимості життям, але не просто життям, а любовним життям, тобто життям, наділеним найвищим духовним смислом, лірична героїня Лесі Українки пристрасно рве квіти собі на вінок, відчуваючи, як наближається божевілля: одержиме божевілля означає наростання бажання до смертельної межі. У смерті вона переживає себе «зів’ялою квіткою», тобто божевілля переходить у спокій, звільнення від болісного любовного бажання. Адже одержиме бажання віддається в лоно сонної води — в лоно материнської вічності. Отже, в такому одержимому любовному пориві й звільненні від нього Леся Українка пізнає себе в дзеркалі шекспірівського образу Офелії.