Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Український шістдесятник, український Арсен і диявол — це своєрідна чоловіча публіка, перед якою розігрується монологічний жіночий спектакль у повісті «Інопланетянка» О. Забужко. Головна героїня Рада зізнається, як ще в дитинстві розігрувала свій внутрішній театр, подумки розповідаючи собі своє життя — «щодня по розділу», і в тих розповідях одягала різні маски — «то була Оксаною, то Мар’яною, раз навіть дуже недовго — Роксоланою…». Варто звернути увагу на потаємне бажання Забужко зіграти державотворчу Роксолану, але воно поєднується з ерогенною множинністю бажань — «приміряти на себе історичні епохи: бути вкраїнською бранкою в турецькому полоні, приреченою на щось таємничо-ганебне, але конче гордою й прекрасною, або ж київською чи галицькою княжною в злототканних шатах…»[1371]. У множинному бажанні переживається заздрісна «притягальна потуга паралельного буття», формується позиція письменниці як віртуальної акторки, яка хоче приміряти на себе (за аналогією до Шекспіра) огром життя в його спокусливій різноманітності. Але чим гостріше виникає бажання розігрувати чуже життя, тим меншає шансів переживати власне живе життя. Подібного роду театралізація випихає жінку з живого життя на містичне помежів’я, де вона втрачає здатність переживати, любити, жадібно прагнучи до гри. Спокуса розігрувати життя, театральна естетика творчості загрожує жіночості як душевності. Так, розлучення з чоловіком переживається як театральна дія. Слова чоловіка, які мали би повернути жінку до відчуття глибинної сімейної проблематики, не проймають її душу: життя приноситься в жертву сценічній естетиці: «Я просто не потрібен тобі, — казав Арсен, сплітаючи й розплітаючи довгі красиві пальці; його спакований рюкзак темно горбився на килимі біля ліжка, ніби абстрактний надгробок, — тобі взагалі ніхто не потрібен», — Рада сиділа в кріслі з ногами, заворожена мимовільною театральністю цієї сцени, — чомусь запам’яталося, що була в джинсах і просторому чорному светрі з глибоким вирізом, — вона завжди мріяла пережити щось подібне, і тепер цей розрив, пронизаний чистою красою справдешнього страждання, просто їй перед очима перетворював їхній з Арсеном шлюб так, як виняткової сили кінцеві слова часом здатні осяяти новим смислом і геть посередній твір…»[1372].