Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Не тільки! Я ж була в аспірантурі цілий рік! — не погоджується подруга. — Щоправда, ні фіга не зробила. А потім вийшла заміж і… Наливай саке, Ліль.

— А у мене все точно навпаки, — каже Віра, проковтнувши незвично теплий напій. — Спочатку сім’я, а тепер, коли кожен зайнятий собою, я задумалась над науковою роботою. Та й то через постійні дорікання нашого завкафедри.

— І коли ти це все встигаєш? — питає Роксолана.

— Переважно у бібліотеці. Кажу, що затримуюся на роботі. Бо вдома Грицько анічогісінько не дасть написати.

— Дівчино, — Дарина підкликає офіціантку, — а принесіть-но нам звичайної нашої горілочки із льодом. Бо від цієї «сачі» ні в голові, ні в душі. Правду я кажу, дівчата?

Розмова спрямовується у звичне русло, і ми одностайно погоджуємося.

— Так ти кажеш, що чоловік тебе ревнує до роботи? — перепитує Дарка.

— Та робити йому нічого, от він мене й займає. То те йому зготуй, то інше. А ще там не прибрано, тут не вимито, або й зовсім «йди пробки поміняй, бо струм вибило».

Вочевидь моїй сестричці і японського пійла вистачило. Зазвичай вона у мене жіночка ду-уже стримана і на життя ніколи не скаржиться. Навіть мені!

— Так-так, дамочко, та ти його зовсім розпустила. Він же сільський хлоп! Бугай! А вони навчені пахати, наче коні. Коли ж ти зробила цю помилку? — запитує досвідчена Дарина.

— Дарусю, та наш Гриць ніколи не був конем! — мене душить сміх. — Він завжди був серед крутих пацанов, ще з інститутських часів, — я розпускаю пальці віялом і роблю характерний жест.

— Так, — підтверджує Вірка. — Він і на офіційній роботі ніколи не працював. Спочатку займався валютою, а потім на митниці поперло…

— А тепер там все під контролем! То чим же він займається?

— Я ж кажу — мною! — нагадує моя вже веселенька сестриця.

— А гроші?!

— З цим трудно. Доні попідростали. Увесь час чогось нового потребують. От я і працюю над дисертацією.

— І тобі пару сотень до зарплати докинуть, коли захистишся. Якраз на три дні жерти купити! — глузує Трип’ята.

— Ну, хоч щось!

— Не будь глупа — жени його з пляжу. Самій більше місця буде. А там — глядь, і хтось інший появиться.

Вірка — не я, у неї домостроївські погляди. Вона навіть припустити такого не може. Хай там що, а шлюб до гробу!

— Я не така прогресивна, як ти, Дарусю.

Делікатне пояснення. А означає: «не вчи мене жити».

Та Дарину Миколаївну, коли вона розійшлася, не зупинить ніщо, навіть асфальтовий каток. Я певна, що вона і після нього підніметься, стрепенеться, як блакитний кіт з «Тома і Джеррі», і доведе почате до фіналу.

— Ну, припустимо, на харчі вам вистачає. А одяг двом дівкам, що ростуть, і тобі хто купляє? — запитує Дарка.

Судячи з того, у чому усі вони ходять останніх два роки, то все це моїми стараннями. Після наших спільних шопінгів.

— Дарцю, ти — не Вірчин інспектор. Дай їй спокій! — грубо обриваю подругу, яка вже зарвалася.

— А, ну вибач, Вірунь. То не моє діло, справді, — дійшло до Дарини. — До речі! Може, я і не ваш інспектор теж, пані Любо. Але на правах давньої подруги дуже хочу поцікавитися — хто вам той мужчина, котрого ми зустріли у Лянчиній галереї на презентації?