Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Даруню, от скільки тебе знаю, ніяк не можу зрозуміти, що тебе цікавить у протилежній статі більше: посада чи гаманець? — здуру ляпає мій язик.

— А тебе? Чи ти тільки про високі матерії мрієш? Той мужчіна с женой із галереї не виглядав на якогось потіпаху! Чи не так, Любо?

Заборонений прийом. Я сама напросилася.

— Дівчата, давайте вип’ємо за те, що ми у них є. Тому заради нас вони і кар’єри роблять, і гроші заробляють. А ми їх за це любимо, — вклинюється у діалог кмітлива Лянка.

— Ой, люба моя, — відбиває подачу Вірка, — хоч мені так добре зараз з вами, але я не можу випити за таке.

— За яке це «таке»? — питаю.

— Не за це ми їх любимо!

— Ну, звичайно, не за це! Але тільки на початку, — каже Дарина.

— Неправда! — не погоджується Віра.

— А я вип’ю, — кажу я і ковтаю крижану рідину, бо мені вже просто хотілося спорожнити стопку, а не базікати.

— Дівчата, не можна так цинічно ставитися до життя. Адже доля до вас дуже прихильна, а ви цього зовсім не цінуєте, — філософствує.

— Вибач, Вірунь, але ти — дурепа! — відрізає Дарка. — Свою дорогу в житті я прокладаю сама. І правда в тому, що часто я вдаюся до не дуже благородних вчинків, аби зайняти кращу позицію. І ще жодного разу нічого не відбулося само собою. Фортуна приходить тільки до того, хто готується до зустрічі з нею. Правду я кажу, подруги мої бойові?

— Але ж є маса людей, які усе своє життя б’ються над своїми проблемами, а успіх до них не поспішає? — парирує сп’яніла Вірка. — Ось візьми мене, наприклад.

— А у тебе, Вірунь, серйозний утяжелітель! Відчепи той вагон, і поїдеш значно швидше. А ні, то й далі черпай воду ложкою…

Тут моя сестричка задумалася і засумувала. Недостатньо випила, щоб веселитися, і забагато, щоб реагувати адекватно.

Додому нас відвіз Василів водій на моєму авто. Віра від незвичної кількості алкоголю заснула ще в дорозі, і ми поклали її спати, зумівши не розбудити.

Я довго вилася змією довкола свого чоловіка, але таки отримала бажане. В уяві мерехтіло Його обличчя.

Дивні створіння — ці чоловіки! Усе сприймають за чисту монету.

Вночі мені снилося, що я живу у велетенському білому палаці посеред лісу. Ігор — мій володар. А довкола — прислуга в образі поголовних метросексуалів, кожному з яких потрібна була я. Мене це збентежило!

Ні, таки в них щось є, у тих метро… Але воно таке невловиме, як спалах іскри над свічкою у сутінках. І я не готова замінити ними звичних чоловіків, хоч які б вони були досконалі на вигляд.