Dolce Vita, або Кінець гламуру
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-86-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Dolce Vita, або Кінець гламуру». Краткое содержание книги:
Це книга про любов, дуже земну і всепоглинаючу.
— Це моя сестра, Віра. А це — Ігор.
Він цілує руку і їй.
— Дуже приємно. Але я, на жаль, мушу вас зараз покинути, — кидає погляд у бік Тортили. — Маю дуже важливу бесіду зі своїм колишнім науковим керівником. А якось іншим разом із задоволенням з вами посиджу!
«Зараз запитає, коли ми можемо побачитись!» — з надією тьохкає серце.
Виникає пауза.
— Ми якраз зібралися вже йти, — відразу зорієнтувалася я.
— А як же кава? — здивовано запитує Вірка.
— Я забула, що домовилася про зустріч не пізніше третьої! — намагаюся не скомпрометувати себе.
— Радий був тебе бачити, — прощається Ігор і сідає до черепахи. — Привіт Василеві!
— Дякую! Я передам, — усміхаюсь лівим кутиком вуст.
«І що? Все?! Передай вітання чоловікові!» Краєм ока зауважую, що він не зводить з мене погляду. Цікаво, хто він: мачо? Але ж і доглянутий, зараза, як дамочка. Без цяцьок у вухах, на щастя! І сивину не зафарбовує.
Ні, він — нормальний мужик. Інакше б не засів так мені у думках!
Я повільно виходжу, як у старому кіно, обережно прикриваю важкі вхідні двері… Але мене ніхто не наздоганяє. І навіть не гукає… Якось мені не по собі, образливо, чи що?! Я помилилася у ньому?! А може, мої емоції сильніші за його?! Чи він намагається продовжити інтригу, бешкетник?
— Ти переплутала Рабле з Моне, — раптом вривається у мої думки Віра.
— Що? Що я переплутала? — не врубаюся, про що вона говорить.
— Моне — французький імпресіоніст. А не Рабле — автор «Гаргантюа і Пантагрюеля». Цей твій знайомий Ігор дуже тактовний.
— Він з усіма такий, — відповідаю, наче крізь димову завісу.
— З тобою усе добре? Кави не торкнулася, задумлива якась.
Я роблю над собою зусилля. Намагаюся вийти у реал і закриваю вікно попереднього документа на дисплеї мого мозку. «Давай!» — подумки кричу навздогін Ігореві і остаточно змиваю враження від останніх п’яти хвилин.
— Все нормально. Я тільки забула дівчат попередити, що збираємося на вечерю через дві години.
— А ти встигнеш мене закинути додому? — ніяковіючи, цікавиться моя сестра. — Бо я можу і на маршрутці…
— Ти що? Не хочеш з нами розвіятися, трохи погомоніти?
— А я вам не буду заважати? — удавано.
— Все, Вірка, ти мене дістала! Маєш три дні уїкенду — розслабся і кайфуй!
Нездара чи альтруїстка?
Протягом двох солодких годин, проведених з Віркою у магазинах, я із задоволенням спустила дві Васьчиних зарплатні плюс вартість комплекту зимової гуми для мого лексуса. Моя сестра з виразом непідробного осуду на обличчі від такого марнотратства ставила пакунки на заднє сидіння автомобіля. Але особливо і не відмовлялася від дарунків!
— Ой, Віруня! — Дарина завжди дуже тепло ставилася до моєї сестри, чого я ніколи не могла пояснити. — Ти такою модняшкою стала! Ну, викапана english teacher!
— Дякую, Дарочко! — Вірка ніяковіє від такого компліменту. — Це все Люба! На її прохання у магазинах підібрали мені такий гардероб, що я майже ні від чого не змогла відмовитися.
— Та не слухайте ви її! Вона футбольнула половину брендових речей, — втручаюсь у її балаканину. — Ледь це їй впхнули. А нічого, правда?!
Віруня стоїть на невисоких зручних підборах чорних замшевих туфель Ріпа з акуратненькими бантиками, що кокетливо прилипнули збоку. І ця цнотлива краса бездоганно гармоніює з таким же бантиком під грудьми на сіро-чорному платті а-ля трішки вагітна Рокко-Барокко.
— Класика завжди у виграші! — підсумовує Дарина, обвішана золотом, як ялинка гірляндами. — От, іще б тільки цю стародівочу дульку змінити на модне каре.
— Мені так зручно. Я ж не вертихвістка якась, — доволі чванливо.
Вірка теж дама з характером. І переробляти себе під чиїсь стереотипи не дасть. Її життя вже давно усталилося: дім — сільськогосподарський інститут, де вона працює, — і діти. Чоловік Грицько вже давно не на першому місці, і навіть не у п’ятірці пріоритетів. Тому зовнішній вигляд не відіграє у її житті важливої ролі. Тобто не такої важливої, як у моєму з подругами вируючому потоці.
Вправно оперуючи дерев’яними паличками, ми смачно обідаємо у нашому улюбленому ресторані східної кухні на Кримській. Вірці малесенька офіціанточка приносить палички навчальні, перев’язані гумкою. До чого тільки не додумається українська душа!
— Як твої справи, Ліль? — я вже пару днів її не бачила і не чула.
— Кепсько, — мляво відповідає Лілька, не відриваючи очей від салату з морської капусти з кунжутом.