Любові полум’я

— Ідеш спати? — поцікавився він.

— Так, вже пізно.

— Я теж зараз прийду.

Знала, що означають ці слова. Була чоловікова дружина, як казала їй мати. Усе було закономірно. Раз йому так треба, отже і їй теж. Має скоритися, усе нормально. Хіба це важливо, що їй, здасться, байдуже. Хіба її про це запитують. Хіба це комусь треба, що їй не треба. Втомлена, засмучена…

Андріан приходить до їх «жіночої» спальні і лягає поруч під рожеву ковдру. Від нього чути коньяком і якимись парфумами.

— О, а добре вам тут обом спиться, правда? Я вже й забув там на холодній твердій шкірі дивану, — говорить так, наче просто прийшов сюди ночувати.

Вона уся витягається, наче струна, руки й ноги крижаніють і не слухаються, душа стискається в маленький нерозквітлий пуп’янок і уся тремтить, тремтить, налаштувавшись проти доторку ЗЗОВНІ.

— Хороший фільм дивилася? — чоловік сухо цілує її в розщілинку грудей, стиснувши їх руками докупи.

— М-гу, — зімкнувши повіки, відповідає стиха.

Він однією рукою стягує з неї тоненькі мереживні трусики. Проводить рукою по нозі і відводить її убік.

— Ну, що ти, як дерев’яна? — нетерпляче запитує.

— Я… ні, я просто втомлена, — вона неохоче обвиває його худорлявий стан руками.

Мусить… бо інакше буде сварка, обурене грюкання дверима і «німецька мова» на цілий тиждень…

Це швидко закінчується. Андріан тут же засинає, натягнувши на себе покривало. Вона іде до ванної кімнати. Дивиться у дзеркало і не впізнає у ньому себе. Ніби чужа, зовсім незнайома розпатлана кобіта… Хто вона? Бліда шкіра, втомлений згаслий погляд… Пів на першу ночі? То й що?! Хіба вперше так пізно лягає спати, хіба вперше поступається чоловікові попри власну волю? Хіба вона така єдина? А що робити?

Пар від потужного струменю гарячої води клубиться, підіймаючись, і осідає на холодну лискучу поверхню дзеркала. Віола задумливо малює на ньому завитки із квітів та дрібоньких сердець. «І чого їй бракує?» Наче запитує сама себе про ту незнайомку за спітнілим люстром. «І що собою такого представляє…» Раптом їй тьмариться в очах, крутиться в голові. Вона хапається руками за кран і присідає на край ванни. Вмить бачить незнайомку поруч з Орисею, що їй щось белькотить на кухні. Незнайомка заклопотана приготуванням їжі щось кидає у відповідь її доні, мала зажурено виходить з кухні. У маленькій кімнаті поруч, за комп’ютером сидить Андріан. На його обличчі зеленава тінь. На моніторі — покер. Орися іде і скаржиться уже йому. Він відмахується, навіть не дослухавши. Дитина починає плакати і знову іде до незнайомки…

У Віоли від відчаю мокріють ступні, холоне серце, ворушиться волосся на голові. Починає розуміти, що бачить себе. Видіння тут же щезає. Затуляє собі рота у безголосому крику. Оговтавшись, стає під душ.

Якась незрозуміла fata morgana, моторошна, ляклива, бездушна… Як і тоді, ще минулої весни, коли розвіялися усі ілюзії.