Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
Заглибившись у себе, Віола зовсім забула про грозу. А та все не вщухала, навпаки лила чим раз сильніше, так, що дощ вже почав пробиватися крізь густе, але ще надто слабке і ніжне листя травневого лісу.
Орися спала на високому ложі з торішнього гіллячя та сіна. Віола витягла з торби маленькі гумачки і обережно вдягла їх дитині на ноги, вкрила дощовиком, який завбачливо купила напередодні. Неспішно встала і виглянула з глибокого дупла.
Стежину уже заливало. Нею цівочками бігли струмочки, що торували собі шлях зі стовбурів інших дерев та кущів. Наповнюючись краплями дощу, які переможно пробивали листяну завісу крон, вони грубшали і сильнішали, перетворюючи ще десять хвилин тому суху доріжку на глиняно-болотяну глевку масу.
Ранок скидався на вечір, так стало темно. А привітний весняний ліс на похмурі і лячні хащі. Треба було терміново бігти додому. Ще хвилин десять, якщо приспішити ходу, лісом, а тоді через поле за кілометр-півтора вже тітчине село, де вони зможуть перечекати, якщо злива довго не вщухатиме. Чи чекати тут? Віола сумнівалася. Тут, звичайно, було затишно і сухо, доня спала і можна було б пересидіти навіть годинку-півтори. Але тоді Віола не встигала на вечірній концерт в органному залі. Вона мала співати «Каддіш» Бернштайна і це її дуже зобов’язувало, бо був задіяний ще й хор. От, якби Андріан погодився відвезти малу на село, але у нього, сказав, невідкладні справи.
— Доню, прокидайся! Мусимо іти, — легесенько затормосила малу. Дитя ані поворухнулося. — Ориню, Орисечко, вставай!
— М-гу… вже йдемо? Дощ перестав?
Віола накинула на голову і плечі джинсовий плащик доньки і вийшла з деревинного прихистку.
— Ще ні, але му…
Останні слова розчинилася у блискавичному спалаху, що увіп’явся в дуб, наче отруйна зміюка у свою жертву, шарахнувши поруч ще й неймовірно гучним громовим ударом. Віола втратила дар мови. Орися не встигла вилізти з прихистку.
Дерево не зайнялося лише тому, що густа дощова завіса, яка заступила світ навіть тут у лісі, злизала полум’яні язики. Воно лише видало якийсь незрозумілий скрипучий звук і донизу впали сухі, тоненькі гілочки. Віола, оволодівши собою. Кинулася усередину дупла, боячись припускати, що могло статися з донькою. Її трусило, наче у гарячці, думки роїлися і плуталися.
— Орисю! — скрикнула вона у відчаї. — Орисю, відповідай!
Дитина лежала, прихилившись до входу, без ознак життя. Її очі були закриті, але однією рукою вона чіпко трималася за внутрішній бік дуба.
— Доню… донечко, прокинься, не лякай мене! — благала Віола з слізьми, що заблистіли в її очах.
Вона трясла її за плечі, взяла за руку і обцілувала личко дитини. Але жодної реакції не було. На щастя, блискавка її не торкнулася. Орися була неушкоджена. Але не реагувала. Віола зібрала усю свою волю і промацала пульс на шиї малої. Її пальці відчули слабко, але рівномірно пульсуюче дитяче серденько.
Одразу відлягло. Віола спробувала взяти дитину з долівки, але та і далі трималася за щось. І тут жінка помітила, що донька зовсім не трималася, а навпаки її мізинчик та безіменний пальці застрягли в розщелині старезного дуба, яка очевидно утворилася під час удару блискавки і була винуватицею того страшного звуку. Віола вхопила обома руками дерево, намагаючись його розтулити, але те ані не зрушилося. Тоді вона поквапилася пристосувати туди суху, скоцюрблену гілку, що валялася під ногами, але та одразу ж тріснула і зламалася. Віолу стис страх і безпорадність. Орися далі спала, незважаючи на усі маніпуляції з її тілом, і це хвилювало найдужче. Враз злякана мама схопила свою торбинку і судомно почала у ній щось шукати. Знайшовши невеличку косметичну сумочку, вона швидко витягла з неї стару, ще з совєтських часів пилочку, яка невідомо чому завжди там лежала, і встромила її поміж деревом і скалкою. Прокручуючи, вона обережно тягла на себе дитячу ручку і за мить звільнила її з полону. Орися і далі перебувала у несвідомому стані. Очевидно гострий біль защемлених пальчиків спровокував втрату свідомості.
Віола тут же почала розглядати маленьку ручку. Та не виглядала ушкодженою, але защемлені пальці було вивихнуто у неприродній бік — вони стояли сторчма, перпендикулярно до долоньки, набрякли і почервоніли. Віолу пройняло морочним холодом. Їй боляче і страшно було всього лише дивитися на понівечену руку своєї дитини. Як з цим впоратися, вона й гадки не мала.