Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
У дуплі було сухо і затишно. Долівка і вигини, на яких можна було примоститися, хтось дбайливо виклав свіжим сіном. «Зовсім, як колись», посміхнулася спогадам Віола. Зняла з Орисі наскрізь мокре платтячко і одягла вишиванку і джинси. «Бабуся буде втішена. Обожнює усе рідне, народне».
— Мам, мам! А це і є те «дубло»?
— Дупло, Орисю! Ду-пло, — посміхнулася дитячій забудькуватості.
— Мені подобається, — відказала мала, розглядаючи нутрощі дуба. — Тут можна класно бавитися. Це, як хатка. Тільки у лісі. Як би я хотіла тут жити…
Усе розвивається по спіралі. Колись так само думала і Віола… Світ у дитинстві скидався їй на захопливу історію з пригодами. Здавалося, що він непорушний, триватиме вічно. Ось тільки трішечки підрости б. Тоді цією історією можна керувати самому. Як все просто, хоча і складно, бо ці дорослі такі дивні…
Насправді усі ці недолугі поради психологів-психіатрів видавалися Віолі злою брехнею. Вона, звичайно, поважала свою подругу Катю і те, чим та займалася. Бо Катерина насправді вміла допомогти людині. Інакше, платили б їй за ту маячню такі гроші! Але оце вимріювання та візуалізація завжди видавалися їй смішною, позбавленою раціональності демагогією. Усе це для мрійників і лінюхів. Гріш ціна була тим вже заздалегідь втраченим ілюзіям, була переконана Віола. Твердо знала, що без пекельної праці і стратегічного плану втілення своїх мрій нічого не вдіяти, нічого не досягти і не зреалізувати. Кожна мрія і кожне бажання потребувало певного поступального руху, так само, як звичайнісінька будова. Спочатку лише задум, тоді малюнок, ескіз, згодом креслення і розрахунки, а потім… До завершення будови ще далеко-далеченько. Та й по ходу виникають якісь непередбачувані ситуації, під які доведеться корегувати той перший план. Можливо навіть змінювати його. Завжди знала, що саме так треба діяти у всьому. Усе є будовою, де вкладається маса енергії, зусиль, часу, коштів. Розпочате неодмінно мусиш довести до кінця, не розчаровуватися і не опускати рук, інакше так і будеш кидати усе на півдорозі, а «квітка» вже може бути зовсім-зовсім поруч. Взяла собі за гасло слова колишнього російського політика, і просто успішної жінки Ірини Хакамади: «Бити треба в одну точку» і «З Всесвітом можна домовитися. Головне — виявитися цікавим співрозмовником».
— Мам, я посплю трошки?! Добре?! — запитало дівча, розкраявши її міркування.
— Спи-спи, котусю. Злива не вщухає, — помітила жінка. — І витягла з більшої торби барвисте дитяче пончо.
Орися нехотячи встромила голову у вузеньку горловину і, ніби зайченя, примостилася та вклала голівку Віолі на коліна.
«Як швидко минає час!», подумалося. Не встигла подорослішати, усвідомити пережите, а вже своє маля підростає. І, що їй дати? Чому її навчити, якщо сама не встигла ще нічого до пуття зрозуміти. Для чого існує, для чого співає, чому не уявляє без співу життя, чому, наприклад, ніколи не бачила себе вчителькою, як мама? Тих «чому» була прірва і жодної відповіді. Навіщо ж тоді взагалі у цьому світі живе людина, бо ж він і без неї прекрасний, можливо навіть прекрасніший саме без неї. Людина усе чистить, підлаштовуючи під власні потреби і зростаючі вимоги. Вона не вміє жити у злагоді, гармонії з природою, як увесь тваринний світ. Обравши одного разу технічний прогрес як шлях розвитку, людина із впертістю екскаватора перевертає світ з ніг на голову. А той усе терпить і терпить… Хіба ж йому потрібна ця нікчемна, жадібна істота? Віола переконувалася дедалі глибше, що людині природа необхідна — це точно, а природі людина ні. Тому мала своїм обов’язком розвивати той єдиний, але яскравий талант, що отримала від Бога. Бо тільки так могла виправдати своє існування, свою необхідність у цьому світі.
За космічними параметрами, де усе вимірюється світловою швидкістю, тривалість людського життя просто смішна і не варта уваги. Це навіть не спалах зірки, не вибух, усе в мільйони разів блискавичніше. Людина, це наче той ефемерний бозон Хігса, який своєю невловимою присутністю змінює світ довкола, його фізичну масу. І раптом у Віолину жіночу голівку закралася крамольна думка, що є у тій присутності щось божественне, як і було написано, що людина «створена за образом і подобою». Напевно, що не зовнішньою, напевно, що не за фізичною, а за можливостями і внутрішньою силою. Адже першим було слово, а отже задум. Їй стало ясно те, що простежити цей процес якимись вимірювальними приладами неможливо, так само як і надати ваги людському життю в астрономічних параметрах. Тільки якщо людина сама не надасть йому ваги, вартісності своєму існуванню. І зробити це можливо лише вдосконалюючись і поступаючи увесь час вперед, сягнувши нарешті тієї найвищої точки свого особистого розвитку, коли зреалізоване змінює найважливіше у сприйнятті оточуючого, у сприйнятті самого себе. В усвідомлені своєї неподільної, могутньої єдності зі світом знищувалася нікчемність недовіри до людських можливостей…