Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Бабця народила 18 дітей. Вижило шестеро. Решту - «як Бог дав - так Бог і забрав». Моя тітка Гафія народилася 8 березня 1929 року, вуйко Юрко народився 22 жовтня 1931, Федір - 23 лютого 1934, Михайло - 19 вересня 1935, Семен - 10 вересня 1938, моя мама Павліна - 2 серпня 1940.
Мама народилася у перший законний день радянської влади на Буковині. У всіх інших моїх родичів, зокрема й тата - румунські метрики. Окрім вуйка Федора, якого в селі називали Федусем, слава Богові, всі топчуть ряст, подеколи співають, а на свята ще перехиляють чарчину.
Мої діди народжувалися «за Австрії», а дякували світові і людям - «за України».
Бабусі Матіос Гафії Іллівні доля відміряла 86 років життя - (17.10.1911 - 16.07.1997).
До діда Матіоса Власія Юрійовича доля також не була скупою - дід прожив 85 років (5.02.1906 - 26.03.1991).
P.S. 31 серпня 2010 р. помер вуйко Юрко.
МОЇ БАТЬКИ
23 лютого 1959 р. Батьки одружувалися в люті для Буковини часи. Це так здається, що тоді давно закінчилася світова війна. Але тільки не тут, у горах. Не так війна, як повоєнні події (війни в Розтоках, як такої, не було) на десятки літ покривавили тут не одну родину, розсварили не одного брата із братом. 1959-го ще все було свіже. Незагасне. Велика кількість мешканців Розток на той час ще «мандрувала» сибірськими та уральськими снігами без права повернення додому. Новітні колгоспні безштаньки кіньми і тракторами все ще стягали придорожні хрести чи хрести з-перед людських обійсть, встановлені не мертвим чи живим, а просто так - для молитви і згадки про Бога. Діяла сувора заборона ходити до церкви, легально святкувати християнські свята. Та, Боже мій... скільки було отого дуренства - аж до скасування неділі, писання писанок, вітання «Христос ся рождає» чи «Христос воскрес». Це дозволялося хіба що старим, калікам і хворим.
...Моя майбутня мама - Павліна Матіос - закінчила Розтоцьку десятирічку. Мала дуже добрий голос. Хотіли забрати на навчання в школу-студію хору Верьовки. Дід із бабою не відпустили наймолодшу дитину у світ: люди відмовили, мало що... куди... І дівчина пішла вчителювати в початкові класи чотирикласної школи на присілок Софійки (хутір Околена) - за десяток кілометрів від села. Татові - Василеві Матіосові (також Матіосові!) - на той час ішов уже 25 рік. Працював він у колгоспі ім.Кірова, на тваринницькій бригаді хутора Верхня Товарниця. Отам десь між хуторами й зустрілися.
Одружуватися повинні були за звичаями і вірою своїх предків і живих батьків - присягою перед Богом і вінчанням. Але ж мамине вчителювання! Але ж недремні очі ідеологічних «жандармів»! І мамина мама (моя майбутня бабця Гафія - Соломон по-сільському) домовилась із сільським священиком Іларіоном Клим'юком про таємну церемонію вінчання. На околиці села. В чужій хаті. А доньку Павліну «нарадила»: якщо дізнаються в школі, хай каже, що не мала вибору, бо вже вагітна, тому й змушена була пристати на все, аби тільки Василь не лишив її з дитиною.
Це тепер у Розтоках можна робити хрестини з весіллям в один день, а тоді було дещо інакше...
Знаєте: усюди є «добрі» люди. І між гуцулами також. Про таємне вінчання донесли куди треба саме ті, що самі тепер припадають на коліна перед Божими образами. Але моїй майбутній мамі брехати про завчасну тяж не довелося. Молодюську вчительку не покарали. Чи то вже тоді розуміли безглуздість припису, чи «прокліпали» непослух із практичніших міркувань? Бо хто буде «у дідька за дверима» вчити дітей, як вчила моя мама в Околені? Коли в одній кімнаті - одночасно чотири класи, вчителів не вистачає, а за горбами - і світу не видно?!
ТАТО
...Наш майбутній тато відпустив молоду дружину вчитися на стаціонар Чернівецького педучилища. А тоді вже і я знайшлася. Швидко. Тітка Гафія каже, що я дитя першої - шлюбної - ночі. Мені завжди гарно від такого знання.
Але тато не відривав маму від навчання. Їздив із дитиною у гості на квартиру, яку наймала мама із однокурсницею Анною Минайлюк у півпідвалі на вулиці Островського у робітника Чернівецького гумовзуттєвого заводу Яші Рабиновича (До слова: Анна Миколаївна Минайлюк стала мамою мого однокласника Миколи - випускника Львівської політехніки, теперішнього головного інженера нафтопроводу «Дружба»). Рабиновичі дали мамі ключ від квартири, довіряли їй сімейні видатки й таємниці, й ніколи не замикали від неї кімнату, де зберігались фамільні коштовності. А Сруля Срульовича Рабиновича, окрім дружини Дори, Яшою називали всі: не «положено» було в радянські часи місцевих людей окремої національності називати власним іменем, як «не положено» було місцевих буковинців-автохтонів призначати на керівні посади. Номенклатура на Буковині завжди була «приїжджа».