Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
...І так уже п'ятдесят другий рік. Разом.
А ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ ДОЛЯ...
13 травня 1981 р. О сьомій годині ранку, у вівторок, після тридобової праці, як водиться в Розтоках, розійшлися музиканти, які відходять із весілля тільки після останнього гостя. Вони ще ліниво і втомлено йшли сумежком (стежкою між городів), як зателефонували з райлікарні й сказали Василеві Онуфрійовичу Матіосу, що помер Онуфрій Іванович Матіос.
Весілля було у мене. І дід помер мій. Багато років після другого вдівства він жив у хаті свого сина, а мого батька Василя. Батьки на своєму подвір'ї побудували йому «кухоньку» з цегли, де був передпокій, ванна кімната із залізним зеленим «титаном» для обігріву води, а також житлова кімната на 15 метрів.
Отже, похорон мав бути у нас.
Ще в неділю я у весільній фаті й зі своїм молодим цілувала діда у лікарняній палаті Путильської лікарні, і вся лікарня «висіла» тоді у відчинених вікнах; ще не зів'яли квіти, подаровані на лікарняному подвір'ї тодішнім директором нашої школи Євгеном Миколайовичем Константинюком і першою красунею району Лялею Шутак, що відбували тоді стаціонарне лікування (легка їм глина!), в Путилі, - а зараз ось сусідські жінки скручують весільні квіти і знімають килими з весільної «палатки», де ще кілька годин тому «набувалося» майже 250 весільних гостей.
Там, де 9 травня клали весільний вінок на мою голову і велика естетка, вчителька ручної праці Ганна Дмитрівна Гав'юк зодягала молоду у біле, «закріплюючи» мої товстезні коси під фатою 64 (шістдесятьма чотирма!) шпильками-«гарналями», - там 13 травня стояла домовина. А на столах, де іскрилося непокірне весільне шампанське, - рівно палахкотіли страшенно яскравим світлом поминальні свічки.
Ще вчора я була в білому, а сьогодні я зичила чорні одежі. І тією самою вулицею, де я йшла «княжною» до клубу, що стояв «перед» Йорчихою, я сьогодні ішла за дідовою труною «за клуб» - «поза» Йорчиху.
...В університет я приїхала в чорному - і не пам'ятаю, щоб «виставляла» за весілля чи за поминки. А в гуртожитку №2 на вулиці Стасюка мене чекав лист від моєї подруги з Харкова, в якому вона питала, чи в мене все добре, бо їй снився сон, що я в білому іду широкою вулицею, а на спині у мене - чорний хрест. А тим часом, «добрі сільські люди» пустили в Розтоках чутку, що дід насправді помер за тиждень до весілля і його тримали в «холодильнику», на що одна сільська жінка, що працювала санітаркою в райлікарні відповіла одній із «передавачок» правди суто по-жіночому.
Ці люди ходять до церкви і припадають на коліна перед образами...
А ви питаєте, чому я така точна в деталях, щоб не сказати нудна, і звідки я знаю життя. «Асфальтні» естети приписують мені писання мелодрам чи імітацію народництва. Якби я колись працювала санітаркою, я би таким відважилася відповісти по-жіночому. Але у мене є диплом медсестри і медсестринські навики на практиці, тому мені ліньки говорити з лінивими до життя.
А життя я знаю з Життя. І більше ні з чого.
Мені й вигадувати багато не треба. Хіба лише маскувати справжні імена тих, кого би я не хотіла поранити своїм словом.
НА ТАТОВІЙ ОТЕЧЧИНІ
4 серпня 2006 року я із батьком - Матіосом Василем Онуфрійовичем - стояли на місці колишнього родинного обійстя мого прадіда Івана Андрійовича та мого діда Онуфрія Івановича Матіосів на хуторі Cipук.
Мій прадід Іван по татовій лінії загинув у Першій світовій війні. Його син Онуфрій у Сіруку звів добротний будинок під бляхою, в якому 1934 року й народився мій батько Василь і де до п'ятирічного віку жила і я. Якщо хто має четверте видання моєї книги «Нація», то може на фото обкладинки роздивитися дві білі цяточки нашої колишньої хати й господарських споруд. Ця румунська бляха разом із будинком «переїхали» згодом з хутора в Розтоки. Бляху на хаті батьки поміняли років зо шість тому.
До осені, а точніше, до Покрови 1947 року - часу найбільш масової депортації населення Західної України - в Сіруку було «тринадцять хат ґаздів», каже тато. На Покрову чи не третину хутора забрали. Решту - депортували в село, щоб не допомагали «лісовикам». У п'ятдесяті на хутір вернулося кілька сімей. За моєї пам'яті, до 1965 року, там мешкало лише чотири родини. Тепер у Сіруку залишилася єдина сім'я - Марії Романюк, діти якої не так давно власним коштом протягнули на хутір лінію електропередач. І Маріїн зять-лісоруб із дружиною, що доглядає двох маленьких діток, перемовляються тепер мобільними телефонами. На моїй пам'яті Маріїні діти в село до школи ходили по черзі - через тиждень, оскільки сніги стояли до пояса, а в хаті були одні дитячі чоботи. (2009 року Маріїні діти з Марією перебралися в село).