Втомлені гори

І готовий його "розтерзать." Ой, як заздрю я тим, що хвилюються, І від дотику вічно гудуть, Тим, хто щастям не лише любуються, А тим щастям ще й вічно живуть. 2.11.1988 р. ГЕНІЯМ НЕЩАСТЬ Нарешті і "вожді" попросипались, Як гриб малиновий над Прип’яттю здійнявсь, І розовим смертельним покривалом Над мудрістю могутніх засміявсь. Проснулись короновані й завили, Немов вовки, петляючи сліди, Й мов таргани із усеї сили Забігали по цвинтару біди. А марево малиново-смертельне – Найтяжчий злочин патріархів зла – Немов траву, людей воно косило В ім’я "прогресу, щастя і добра." Творили смерть могутні мухомори З партійним стажем – генії нещасть, Яку земля їм не простить ніколи, А люди і тим паче не простять. В чому ж вони нещасні винуваті – Ті трударі, що в полі день-у-день, Ті жіночки довірливо-кирпаті, І хлопці з українських поселень. Три донечки матуся народила, Три квіточки – і всі одна в одну, Проте, одній подарувала крила, А інщим двом– нещастя і біду. 12.11.1988 р. ЧОРНОБИЛЬ Мов ураган, ввірвалось лихо, І вже забули всі про сміх, І ходить Прип’ять тихо-тихо, І вже людей лякає всіх. Мов ураган, ввірвалось лихо Комуністичних всіх ідей, І ходить Прип’ять по Планеті І всіх розстрілює людей. Мовчать обурені і темні, А ті, що знівечили світ, Лежать, немов коти, в борделях, І гладять, як гарбуз, живіт. О, як би я ту "вчену" погань, Що творять горе і біду, Немов кроля, огрів по лобі І залишив би на виду! Щоб ті, які ще залишились, Які жирують на біді, Щоб і вони запам’ятали, Що їх чекає у житті. О, ви, кати мого народу, Хто право дав вам люд судить? О, якби я всю ту мерзоту Велів в реактор посадить! Щоб ті, як грішні в "Енеїді", Кипіли вічно у смолі, І щоб і їх нікчемні діти Відчули те, що ми тоді. За те дівча, що помирало, За муки, що дістались нам, Яке весь день води прохало І помирало по ночам. А короновані убивці, Немов щурі із корабля, Втікали сім’ями з столиці Кудись поближче до Кремля. У голові, немов в цеху, гуде, Земля з-під ніг кудись зникає, Куди ж ми – генії – ідем? Хто нам цей ребус розгадає? В світ ідеальний я повірив І в коронованих вождів, За що ж тоді мене і діток Пройдисвіт той усіх роздів? 5.5.1988 р. ГОРИЛИ І ШИМПАНЗЕ Як з’явились люди Хто з вас, дітки, хоче знать, де ви взялись?– То ж сідайте тихо всі ви за столи. Та, будь-ласка, прошу, як з’їсте млинці, Перемийте посуд і протріть стільці. Отже, тищі років, в царстві орхідей, Появились перші признаки людей. У лісах дрімучих, де ліан повзе, Бігали горили й спритні шимпанзе. Шимпанзе любили гратись і стрибать, А горили більше їх за хвіст тягать. Й так вони старались, так стрибали твіст, Що в приматів деяких відірвали хвіст. І примат безхвостий голову задер, Та й побачив в небі, як летить орел. З того часу часто в небо заглядав, Й щоб спіймати птаха – дві ноги підняв. І як став на задні – в лісі й по полях Став ходить примат наш вже на двох ногах. Потім й інші стали в небо поглядать, Аби того птаха, що летить, спіймать. Довго так дивились, але це між нами, Що передні лапи стали в них руками. Тож, із того часу й стали ті людьми, Бо ходити стали, як сьогодні ми. Й менші ті любили вічно пустувать, А оті здорові – на малих кричать. І Павло промовив: –Знаю нині все: Хто в нас від горили, хто від шимпанзе. – Ну і хто ж від кого? Вовочка гуде. Шеф наш від горили, тять від шимпанзе. – А ти звідки знаєш? – став Грицько питать. – Бо на батька вічно шеф його ричать. 16.6.1988 р. ПОРИЖІЛА ТРАВА А бурі з Чорнобиля віють і віють, Куди не поглянь – порижіла трава. Чи й справді не знають пани із столиці, Чому в українців болить голова? 19.10.1988 р. СТЯГ Кровавий стяг наш по Планеті Промчавсь, як в бричці модний сер, А вслід за бричкою, як вимпел,