Втомлені гори

Що за себе постояти Як зайці ми боїмось? А тому сказати хочу Вам від імені свого: Того, хто вбивать накаже, Вбий його! 21.11.1990 р. МОЇ ВІРШІ Уже і жито покосили, І відшуміли комиші, Куди ж мої дівались сили Й чому мовчать мої вірші? 8.3.1981 р. ЧОМУ МОВЧИТЬ ДАНИЛО? Запитав я у Данила: – Де береш таку ти силу, Щоб мовчать, як батька мучать, Чи ж не в’януть в тебе вуха? – Я мовчу, бо треба мило,– Мовив голосно Данило. Я те саме бригадиру: – Обіцяють, бач, квартиру. – А тобі?– звернувсь до Асі. – А мені потрібні яслі. Всі мовчать, бо всім щось треба, А начальству того й треба. Бо в робочих, як я бачу, Права й всього, що на працю. Й хоч стріляй чи бий ти вовка – Не поможе й перестройка. 5.1.1976 р.-10.12.1988 р. ЧОРНОБИЛЬ – Мамо, я хочу додому!– дитя прокричало. А мати, мов того не чула, від горя мовчала. Сльози по щічках збігали, як дощ по блиску колон, Та півень горлав, ніби Наполеон. – Мамо, я хочу додому!– знов сіпала маму Оксанка. – Немає в нас доми,– згорбатила мама осанку, Бо дім наш відняли у нас москалі, І ми тепер житемо в іншім селі. – За що вони, мамо, нас так не злюбили? – За те, що себе боронить не ходили. І бідна Оксанка, долаючи втому, Весь день повторяла: – Я хочу додому. А скрізь у газетах: – Яка радіація? Чорнобиль? Не вірте, то все – провокація. 12.6.1990 р. ОТАМАНУ – БАТЬКУ О, якби ж ти, наш Богдане, Хоч на мить піднявся, Ти б за голову схопився – З ким ти побратався! Ти очам би – запевняю – Не повірив зроду! Скільки горя ті браточки Принесли народу. Скількох вбили, обдурили, А скількох обдерли, І, нарешті, щоб "раділи" Нам реактор вперли. Вже з Дніпра не п’ємо воду, Не миємось в лазні, Не цілуєм наших любих, Бо вони – заразні. Зажурились наші села, Гинуть в полі птахи, І не чуть пісень веселих Як колись – крилатих. А браточки подивились – Більше ніщо брати, Бо вже все те, що лишилось – Щоб людей лякати. Подумали, порадились І давай тікати: Кому треба із стронцієм Ті жінки, і хати? І не знають бідні люди, Де шукати правду? Ой, спасибі ж тобі, батьку, За "Велику Раду". Україно! Рідна Ненько! Ми завжди з тобою. І ніж повзать на колінах – Краще вже до бою! 18.6.1990 р. САЛО ПРИГОРІЛЕ Усе у нього біле-біле, А рот, як сало пригоріле. 5.6.2006 р. БОГДАН На Софієвськім майдані сам Богдан з’явився, І на славне місто Кия грізно подивився. Скрізь, куди не кинув оком, люди хмурять брови Із тризубцями, з свічками: – Звідки ви і хто ви? – Ми прийшли до тебе, батьку, щоб віддати шану Як великому з великих – пану-отаману. Ти приглянься бо, наш батьку, що зробили з нами Люди ті, яких колись ти називав братами. Ті, з якими, славний батьку, ти уклав угоду, А вони катами стали нашому народу. То ж приглянься, атамане, що вони зробили? Рідну Неньку нашу любу ледь не орусили. Щоб народ був не піднявся, не схопивсь за вила, То б усій державі нашій підрубали крила! То й зібрались ми для того, щоб тобі сказати: – Годі братикам московським Неньку шельмувати! Так що ти проснись, Богдане, бо терпіть не в силі Оте братство, від якого все життя ми в милі. То ж і просимо віднині: – Розірви угоду, Якщо ти бажаєш щастя власному народу! 9.6.1990 р. КОЛИ ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ Біжать по дорозі смерічки В вечірній красі – тишині, І тонуть хатинки в березках, В вишневих садках, в бузині. А з неба спускається казка На втомлені села й поля, І здалеку ще, як ромашка, Всміхається людям вона. 20.11.1988 р. СВІТ – БАРДАК Світ бардак, а люди – б…ді, А начальство – при параді. 22.1.2001 р. ОЙ, ЯК ЗАЗДРЮ Я ТИМ Ой, як заздрю я тим, хто кохається, Тим, хто вміє в житті жартувать, Хто до щастя, як кіт підкрадається,