Втомлені гори

Хрен йому щось доведеш. 12.3.1997 р. ЯКБИ Я БУВ БОГОМ Гуде в гаю весь день губатий, Ніччю заплутавшись в дротах, Стоїть сумна старенька хата, Немов не хата то, а страх. Я знаю: спокій всім потрібний, Та я – щоб божу силу мав – То працьовитих залишав би, А всіх ледачих – умертвляв. 16.2.1997 р. СТОЇТЬ В СТЕПУ БЕРІЗКА Стоїть в степу берізка сиротливо, Де поруч з нею річенька біжить, А на душі так сумно і тужливо, Що нас змогли так нагло обдурить. Кравчук нас всіх перехитрив І як болотом ротом, Ніби коритом, всіх накрив, Не кліпнувши і оком. Як в революцію колись Народ пролетаризований, І невідомо ким і чим Він так загіпнозований. Кравчук нас всіх перехитрив І балакучу братію Купоном-пострілом убив, А з ним і демократію. – А де ж народ? Хто скаже, де? – Нема. Мовчить. Обіцянок наївсь, напивсь І, певно, спить. Пора будить!!! 16.6.1992 р. ПЛЮВАТЬ НА ЧИН Мені плювать на ранг і чин, Я чую те, що йде з глибин. 17.10.2006 р. ЩЕ ВІТРИ ГУДУТЬ Добра я хутко не чекаю, Але й, склавши руки, сидіть не збираюсь, Бо що то за радість – як бійки у Раді, Як люди кричать, а пани при параді? Як стогне твій розум, як стогне діброва, Коли вже не вірять нікому ні слова, Як поле і небо – всі плачуть дощами. О, люди! О, небо, що діється з нами? Чому стали ми і лукаві, й байдужі, Немов поросята в великій калюжі? Навіщо живими себе хоронить, Як з маками жито ще в полі шумить? Як поруч на лузі – де верби сміються – Ще кізочки білі грайливі пасуться, Як з жита на скрипочці грає цвіркун, А поруч квітує розкішний буркун. Бо вірю: не всі ще зіпсовані долі, Коли ще шумлять українські тополі, Не все безнадійно. Ще вітри гудуть, І вірю, що славу ще нам принесуть! 11.11.2001 р. ПАРОСТОЧКИ Ось уже й в моєї дочки Появились паросточки. Я дивлюсь на ті росточки, Що так пруться з-під сорочки. А стоїть хлопча під небом І до донькі: – Що то в тебе? І так хоче у садочку Шмигонуть їй під сорочку. Я дивлюсь, таке зелене – А геть все пішло у мене, І подумав: буде свято, Якщо є таке хлоп’ятко! 8.3.1990 р. ВЕТЕРАН Сидить старенький ветеран І мовчки сльози витирає, А поруч з ним стоїть хлоп’я, Й його медалі розглядає. А потім ближче підійшло До дяді й тихо запитало: –Це ти мого вбив дідуся?– Й на нього глянуло зухвало. – За що, за що ти вбив його, Ти ж не Іуда і не Каїн? –Я вбив його лише тому, Бо наказав мені так Сталін. Коли дивлюсь на ордени Й на тих мужів, що у медалях, Мені здається, що із них Чиїсь там душі визирають. В них бачу я сиріт і кров, Грабіж, розруху, сум і крики, І стогін неба і дібров Там, де пройшли ці орди дикі. Я чую, як кричать вони – Свої й чужі – що жить хотіли, І за бандитів полягли, Які на бідах багатіли. Я чую, як кричать гаї, В яких жінок не докохали, Тому так довго солов’ї Після війни в нас не співали. Сидить і плаче ветеран, І на медалі поглядає: –А я ж їх чесно заробив, Я ж всіх стріляв – кого казали. 9.5.1990 р. ДОБРОЗИЧЛИВИЙ Він щастя в світі всім бажає, А сам – за Сталіном конає. 21.4.1990 р. КРАДІЯМ Скільки живу, за тих радію, Що всіх навчились шанувать, І за багатством не гонились, Аби всіх в світі перегнать. Чому у цьому райськім світі Кожен щось хоче відщипнуть? Оце якраз – скільки живу я – Цього й не можу я збагнуть! 11.12.1982 р. НІКЧЕМИ Народ все чує і все бачить, Та поки спить. А може того він не знає – Що робить? Бо стільки крові вже пролито, Що не сказать, Що скрізь – куди уже не ступиш – То всі мовчать. Ну а злодії бенкетують І живуть, І, здається, непогано, В чому ж суть? Чи то ми такі нікчеми, Чи такий могутній бос,