Янові скарби
- Автор: Пилкингтон Роджер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Боровик
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Янові скарби». Краткое содержание книги:
У «Янових скарбах» він розповідає про те, як четверо англійських школярів натрапили на слід голландських національних скарбів, що зникли під час гітлерівської окупації. Діти вирушають на пошуки їх. Дорогою до Голландії юним сміливцям довелося зазнати чимало небезпечних пригод.
— На них чотирьох півпенні зображено кораблик, — пояснив він, — а на цих — його немає. Нехай кожен з нас візьме одну монету з корабликом, а другу — без нього і кине ту чи ту, залежно від свого рішення, у чайник в камбузі. О дев'ятій годині вечора ми зберемося в носовій каюті і відкриємо чайник. Якщо там буде чотири монети з корабликом — ми рушаємо в море з наступним припливом. Якщо ж їх буде менше чотирьох, бо хтось кине півпенні без кораблика, — ми лишаємося і повернемо у верхів'я річки. Згода? У нас досить часу, щоб поміркувати.
За вечерею всі намагалися розмовляти про сторонні речі, але це не зовсім вдавалося, і незабаром веселий настрій, який ще вчора панував на катері, розвіявся. Пітер сидів, втупившись у карту гирла, Майкл прокрався в камбуз, відрізав шматочок бекону, начепив його на гачок і подався ловити рибу. Дівчата помили посуд, і коли Джіл нарешті боязко поставила на стіл чайник, Пітер вийшов над палубу, де віяло вечірньою прохолодою, і задивився на буксири, які вводили вугільні баржі у шлюз для вантажних суден. Через деякий час внизу, в каюті, почулися чиїсь кроки, потім брязнула монета об дно чайника. А за хвилину чи дві брязнула ще одна монета.
«Це дівчата, — подумав Пітер, не в силі більше чекати. — Зараз я сам проголосую, а потім пошлю Майкла».
Він уважно подивився на свої монети, вибрав одну з них і спустився в каюту. Кидаючи своє півпенні, Пітер міцно заплющив очі, хоч йому дуже кортіло глянути, що тамі за монети в чайнику. Пітер опустив півпенні з корабликом, хоча в останню хвилину він мало не змінив свого рішення.
Пройшовши на корму, Пітер побачив Майкла — той стояв у збудженому чеканні, тримаючи в руках волосінь!
— Я ще нічого не спіймав, — виправдувався Майкл. — Але спіймаю, неодмінно спіймаю.
— Сумніваюсь, щоб тут багато риби водилося, — утішив його Пітер. — Я прив'яжу волосінь до поручнів, а ти сходи і кинь своє півпенні. Усі вже це зробили. Тільки не заглядай у чайник. А потім гукнеш усіх, ми зберемося й відкриємо його разом.
Через три хвилини вся компанія скупчилася навколо столу, чекаючи на урочисту церемонію. Коли Пітер передавав чайник Керол, запала напружена тиша.
— Можеш відкривати, — мовив Пітер, силкуючись, усміхнутися.
Керол, і собі нервуючи, підняла кришку чайника і висипала монети на стіл.
— Переверни їх зворотним боком догори.
— Один кораблик… Ще кораблик…
— Три кораблики… Стривайте! А це що таке?
На столі лежали не чотири півпенні, а п'ять, і всі з корабликами. Діти подивилися одне на одного. Джіл, Керол і Пітер були явно спантеличені. Тільки Майкл почувався якось не по собі.
— Майкле! — суворо мовив Пітер. — Скільки монет ти кинув у чайник?
— Дві, — зізнався Майкл, стискаючи пальці. — Розумієш, ти сказав, що коли буде чотири кораблики — ми вирушимо на пошуки скарбів, от я й подумав: а може, Джіл кине монету без кораблика.
— Але вона так не зробила, — зауважила Керол.
— Ні, я знаю. Але ж могла зробити. Я понишпорив по кишенях і знайшов ще одне півпенні з корабликом — просто щоб уже напевне було їх чотири.
Раптом Джіл вибухнула нестримним реготом.
— Слово честі, Майкле, ти справжнісінький осел! — мовила вона.
— Ну, тепер ясно, — сказав Пітер, теж сміючись. — В усякому разі немає ніяких сумнівів: всі ми хочемо їхати, а Майкл хоче навіть двічі. Отже, все вирішено. Завтра о четвертій годині двадцять хвилин ранку ми відпливаємо… хтозна-куди.
— Тричі «ура!» нашій мандрівці! — вигукнув Майкл, скочивши зі стільця. — Тричі «ура!» мандрівці «Норця»! Гіп-гіп…
— Ура-а! — щоразу підхоплювали всі вигук Майкла.
Джіл застережливо звела палець.
— Мені почулося, ніби нас хтось кличе.
Всі прислухалися, і відразу ж звідкілясь згори долинув чийсь голос.
— Гей там, на катері! Є хто на борту?
— Є! — обізвався Пітер, піднімаючись сходами.
Двоє чоловіків у темно-синіх светрах стояли на носі вугільного ліхтера, до якого пришвартувався «Норець». Один з них був у береті, другий — без головного убору. Вони мали вигляд старих морських вовків, хоч були ще не дуже й у літах: тому, що в береті — років тридцять, а його товариш здавався трохи старшим.
— Можна нам пройти на катер? — спитав той, що був без головного убору.
— Звичайно, — відповів Пітер. Чим більше він спілкуватиметься із справжніми моряками, тим краще: в розмові завжди є можливість дістати інформацію, корисну для їхньої подорожі. Пітер зачекав, поки вони перейшли на катер, і запросив їх у каюту, де зібралася решти команди.