Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Я розумію, що зі мною теж може це статися. Думка, що в будь-який момент можуть убити чи поранити, — з нею я вже за ці три роки змирилася. І це тепер допомагає в бою. Так, ти розумієш, що це може трапитись просто зараз. Так, усі ми не вічні. Але емоції не повинні брати гору над розумом. Нещодавно загинув мій побратим, з яким ми у Троїцькому не раз бували разом на виходах. Це, напевне, найважче для мене на війні — втрачати. Перша думка одразу: «Краще б мене, а не його». Бачити смерть, а потім ховати людину, з якою ти поряд спав, їв з однієї миски, — це дуже важко. Але так накопичується злість і ненависть до ворога, і хочеться помститися.
Коли я йшла в армію, я сильно змінила зовнішність, стиль. По-перше, я обрізала волосся. Було довге. Але я ж розуміла, що будуть залицяння з боку хлопців, тож вирішила бути максимально схожою на них. А зараз я ще й сама кардинально помінялась, одягаюся здебільшого в спортивному стилі, й навіть на вулиці мене часом плутають із хлопцем. Звісно, однаково, є так би мовити, «прихильники», але для мене вони всі — виключно побратими. Інших варіантів для мене бути не може.
Що буде далі, я зараз не загадую. Я навчаюся на митника. Після закінчення контракту хочу зробити перерву, побути вдома, прийти до тями, звикнути знову до мирного життя. Все ж таки війна впливає і на голову, й на психіку, і на здоров’я. Треба трохи перепочити. Але навіть у відпустці я раз на два дні телефоную своїм хлопцям. І доки буде така ситуація в нашій країні, швидше за все, повернуся назад.
Тетяна Дундук-Кучерява
«Танчік»
Гуманітарний проект ЗСУ «Евакуація-200»
Бажання стати військовою було в мене з самого дитинства. Крім того, це була мрія моєї мами. Тож можна сказати, з молоком матері мені передалося. Потрапити в армію виявилося непросто — це був 2011 рік, я була випускницею військової кафедри, офіцером запасу, та ще й дівчинка — брати не дуже хотіли. Коли почалася АТО, я служила на факультеті військової підготовки НТУ «ХПІ» офіцером відділу морально-психологічного забезпечення. І в період активної фази конфлікту я усвідомила, що офіцер не має бути вузькоспрямованим — бо ти не знаєш, що буде далі і які знання тобі можуть знадобитися.
Спочатку я пішла на курси Червоного хреста з першої медичної допомоги. У вільний від роботи час стала навчатися керувати танком. Це було трохи складно, передусім через брак цього самого вільного часу. Але завдяки товаришам по службі мені все вдалося. Спершу вчилася на тренажерах-імітаторах, згодом мені дали можливість проїхати на справжньому танкові на полігоні. Так, крок за кроком, я освоїла іншу бронетехніку. Робила все, щоб бути корисною та в разі необхідності мати змогу хоча б самостійно вивезти поранений екіпаж — війна йде, і хтозна, що може статися в майбутньому.
Потім були курси військово-цивільного співробітництва, де ми проходили не тільки фізичну та професійну підготовку для виконання завдань у зоні АТО, а й психологічне тестування. За всіма цими показниками робили висновок про комплектацію груп, у яких ми будемо працювати в зоні бойових дій. За своїми професійними та індивідуально-психологічними якостями я потрапила в пошукову групу гуманітарного проекту ЗСУ “Евакуація-200”. Як я дізналася згодом, я була першою жінкою в цій місії.
Мене запитали: «Не страшно?» Але що значить «страшно», «не страшно»? У хлопців же ніхто не запитує, страшно їм чи ні. Вони йдуть і захищають мене, і я прокидаюся щоранку під мирним небом. Якщо я можу щось зробити — я повинна це зробити. Ще коли ми їхали в зону АТО, одразу заявила, що я не з тих, хто сидітиме на місці, бо інакше який сенс мені туди їхати? Дуже не люблю «туристів», які їдуть за статусом УБД. Моя робота розпочалася з ведення обліку, організації та оформлення документів, відправлення та контролю транспортування тіл загиблих. Швидко розібралася в усіх нюансах роботи, і мене почали брати для виконання завдань на виїздах.
У перший мій виїзд безпосередньо в «сіру» зону я не виходила, стояла на останньому нашому блокпості. Тоді шукали тіло одного військовослужбовця — він зник безвісти, і пошук тривав досить довго. Мої дії були раціональними, я в усьому слухалася командира, намагалась виконувати свою роботу правильно і швидко, і мене таки почали брати з собою працювати повноцінно. Потім бувало вже, що командир призначав мене старшою.