Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Звісно, страх був. У мене чомусь перед боєм він є, але щойно починається — зникає, думки стають абсолютно сконцентрованими, я наче дивлюся на себе збоку і дію адекватно ситуації. В нас бувають новачки, і я помічала, що багато з них можуть розгубитися. Їх намагаються чи відсіяти, чи контролювати, чи коригувати, щоб під час бою їм було легше. Страшно, звісно, але під час бою треба страх кудись подіти, інакше бій буде безрезультатним.
Мені подобається моя робота, подобається бути на передовій лінії. Найбільше запам’ятався один обстріл у Троїцькому, він мені досі час від часу такими «картинками» згадується. Почали стріляти, нічого такого, все як зазвичай — стрілкотня, міномети. Хлопці з бліндажа повибігали. А я тільки-но перейшла до них у піхоту з розвідки. Обов’язків на випадок бою за мною ще не закріпили і з якої зброї працювати, не сказали. Спершу думала залишитись у бліндажі, а потім вирішила: «Ні, побіжу до своїх, допомагатиму хоч якось на позиції — хоча б патрони підносити». І щойно я вибігла, секунд 10, мабуть, пройшло, почула свист, і в той самий бліндаж, де я перед тим сиділа, влучив снаряд. Для мене це було шоком — добре, що вибігла, живу далі. Взагалі, як на мене, часом в окопі безпечніше, ніж у бліндажі, хоча б через площу ураження у випадку влучання снаряду.
Звісно, війна мене змінила: я стала більш жорстка, мабуть, більш запальна. Іноді можу шугонутись від звичайної петарди. Хоча розумію, що йду по центру абсолютно мирного міста, але якийсь гучний ляскіт — і в мене автоматична вже реакція — присісти. Якось у Харкові так було — люди на мене дивились як на навіжену. Але нічого, з цим треба боротись, і, звісно, в мене це вийде.
Є й позитивні моменти. В мене тепер, мабуть, як і у всіх бійців, купа знайомих по всій Україні, мало не у кожному її куточку. І вони будуть раді мене бачити. Ми постійно зідзвонюємось, дізнаємось один в одного, як справи. Багато з них, ясна річ, хочуть повернутися після «дембеля» назад у свої підрозділи, де їх розуміють, люблять і цінують. Бо на «гражданці» такого, звісно, немає. Оця згуртованість колективу, абсолютна довіра і впевненість у своїх побратимах… Ти знаєш: раптом що — вони допоможуть.
На «гражданці» таке нечасто зустрінеш. Тут нас майже не розуміють. Зайшла якось у свою школу, десь із півроку тому, і багато моїх колишніх учителів говорили мені: «Ти що, як ти можеш убивати людей? Навіщо тобі це? Що, більше нікому йти?» На це в мене проста відповідь: «А хто, як не я?» От один з моїх учителів сказав: «Ти — придурок. Навіщо ти туди пішла?» А я його запитала: «Якби не було таких придурків, що було б зараз із вами?»
Мама була проти, вона й зараз не надто підтримує моє рішення, звісно, хоче, щоб це все закінчилося, хоча б для мене. А як я можу все кинути і жити спокійним життям, тим більше зараз, коли багато моїх знайомих і друзів там? Вони там, а я буду сидіти десь далеко? Думаю, війна — це вже назавжди. Особливо з огляду на мою професію. Зараз у моїй уяві часто постають «картинки»: ті самі люди, які померли від моєї руки. Є ті, хто просто в очі називає мене вбивцею. Це зачіпає за живе, але я вже змирилася, звикла, вже нормально.
Перший раз вистрілити було дуже непросто. Після першого «200-го» ворога було дуже не по собі. Дало воно по мені трохи. Іноді думала, що це — теж жива людина, яка так само ходила, дихала, пила, їла, в нього була сім’я і, можливо, діти. Але один снайпер мені допоміг із цим упоратись. Він сказав: «Сприймай їх як мішені, цілі. І не думай надто про це». Звісно, з другим, третім було вже легше…
Здебільшого я працювала зранку і ввечері. Бувало, виходила вночі, годині о третій, щоб на світанку вже бути на місці й працювати. Вони ховаються, але все ж виходять часом… Звичайного солдата снайпер рідко зачіпає. І я теж. Головна ціль — ті, хто командує. Якщо уважно придивитися, видно, хто найбільше розпоряджається. Якщо спостерігати за ними кілька днів, то можна безпомильно визначити, хто з них командир, а хто — простий солдат. У мене був випадок, коли довелося «витягати» головного за допомогою рядового. Солдату просто поцілила в ногу, а командиру… А командира їхнього вже немає. Бо поранений солдат буде кричати, збіжаться інші, й командири передусім… Бували випадки, коли свідомо лише ранила, не вражала насмерть. Зараз уже я звикла, зараз для мене це робота. І зараз часто зринають картинки «за секунду до», коли вони ще живі…
Часом бачиш результат роботи, часом ні — тоді дізнаєшся про нього з перехоплень. Або ж із соцмереж. Бо вони теж пишуть про своїх загиблих — де й від чого помер. У Троїцькому якось трапився випадок уночі. Проти нас були снайперські пари. Мене врятував бруствер. То стріляла дівчина-снайперка. Я помітила вогонь, зрозуміла, звідки вона стріляла, і відповіла з крупнокаліберного кулемета. Що це була дівчина, я дізналася пізніше, з їхніх зведень. Це, напевно, була єдина людина, яку мені стало шкода. Про неї написали пост-некролог — у неї було кілька дітей, і нікого з родичів більше в них не залишилось. І ось це мене зачепило — що там залишилися без матері діти.