Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Вітоді моя робота полягала в транспортуванні загиблих, пошуку тіл, евакуації, була якось навіть ексгумація тіла загиблого. Може, це прозвучить цинічно, але вирушаючи на виїзд, я якось мобілізувалася і давала собі установку, що маю просто виконати свою роботу. Знаючи свої слабкі місця, намагалася з ними боротися. Наприклад, старалась ніколи не запам’ятовувати прізвищ загиблих героїв-військових. Але я їх усіх пам’ятаю, кожного з них. Досі, хоча на сьогодні пройшло вже два роки з часу тієї ротації. Ще одне правило — не дивитись на обличчя загиблих, хоча, звісно, це не дуже виходило. Як мені вдавалося мобілізуватись і працювати — досі загадка.
Мені говорили, мовляв, коли повернешся назад, на факультет, воно тебе «накриє». Але, слава богу, цього не сталося. Звісно, час від часу я згадую. Є картинки в пам’яті, дуже страшні, які я хотіла б забути. Бо ви ж розумієте, не завжди ми транспортували тіло цільне. Ті, хто там побували і займалися цим… Це не може для них пройти безболісно. Десь воно і в мені відклалося. Але для мене великим стимулом було те, що я роблю шляхетну справу, якщо це можна так назвати. Бо десь батьки, жінки та діти чекають свою дитину, чоловіка, батька — хоча б побачити, поховати по-людськи, по-християнськи. Бо чекати — це найгірше, що може бути. Те, що я роблю добру справу, мене якось підтримувало, як і те, що я присягнула захищати український народ та виконувати свій військовий обов’язок — це таки відіграло свою роль.
Якщо ми знали більш-менш точне місце загибелі, робота з евакуації та транспортування могла зайняти близько години. Траплялося, що пошук тривав довго. Бувало, шукаючи військовослужбовця, ми знаходили останки іншої людини — цивільного. На деякі місця ми виїжджали двічі й лише за другим разом знаходили тіло.
Найскладніший вихід був у мене в грудні 2016-го на Світлодарській дузі, у той самий сумнозвісний «ліс». Ми повинні були знайти загиблого так званого «ихтамнета». Саме тоді мала відбутися передача тіл — ми мали віддати тій стороні їхніх загиблих, а вони нам — наших військових. Була домовленість про «годину перемир’я», аби ми змогли пройти в «сіру» зону і знайти загиблого. Ми одягли світловідбивальні жилети — попередження, що ми — пошукова група, щоб по нас не стріляли, але натрапили на диверсійно-розвідувальну групу. Можливо, вона не була попереджена про нашу роботу, або так вони дотримуються обіцянок — достеменно не знаю. Ця група відкрила по нас прицільний вогонь. До них було буквально якихось 20 метрів, може, й ближче, бо коли я лежала на землі, бачила навколо їхні берці, які рухалися. Зброї в нас при собі не було. Постійно свистіли кулі, на нас сипалося збите гілля, і вже стало зрозуміло, що вони стріляли на ураження. Тоді нам спало на думку зняти із себе жилети. І здається, на мить вони втратили нас із поля зору, мені це допомогло згуртуватися й відповзти. Щоб дістатися до своїх, довелося хвилин 40 вибиратися поповзом. У ці півгодини вже з’явилася інформація, що ми зникли безвісти, ніхто не знав, що з нами. За час ротації я потрапляла під обстріл двічі. Уперше це сталося в районі Широкіного, де ми забирали загиблого розвідника. Але там обстріл був не такий прицільний, та й далеченько було…
Усвідомлення того, що відбулося, і того, що кулі пролітали просто біля мене, прийшло не одразу. Мабуть, тижнів через два. І то через те, що мама впізнала мене на відео, яке показали по телебаченню (до цього я їй говорила, що сиджу в Краматорську, веду статистику і нікуди не виходжу). І от тоді я вже замислилась. Там такий шквальний вогонь був — нас просто розстрілювали, і ще б один міліметр, один рикошет — і все, мене не було б… Страх потім був, звісно, але все ж мета моєї роботи його притуплювала. Після того випадку на дузі й через те, що залишалося дві доби до ротації, мені сказали: «Все, більше жодних виїздів, сиди і займайся документами».
На виїзди ми одягали чорні костюми, аби відрізнятися від військових і не бути подразниками для протилежної сторони. Зброї ми із собою не брали. Такі правила. На лінію розмежування я ходила лише двічі — у станиці Луганській та Щасті — аби передати й забрати тіла.