Казка старого мельника

Валка неохоче, знову спроквола зарипіла колесами, загомоніла, затупотіли коні та люди. Миколка від’єднався від війська і повернувся до воза Забрьох, саме коли Параска наказала Іванові:

— І ти рушай, ледащо!

Іван знехотя потягнув віжки, і тут Миколка повідомив:

— На хуторі є люди, там музика та веселощі.

— Ви як собі знаєте, — заявила Христина, — а я туди не піду. Раз побував в гостях, більше не хочу.

Параска здивувалась:

— Хто б це там гуляв? Справді дивина... На хуторі десять хат, може хто в гості заїхав? — І скомандувала Івану: — Рушай за вояками.

Христина зіскочила з воза і рішуче сказала:

— Ні! Я не поїду.

Миколка зіскочив з коня, став поруч.

— Коли так, то я залишуся з тобою. Щоб тобі не так страшно було. Тим паче, гер Шмальц наказав мені за тобою пильнувати.

— То й пильнуй! Тільки знай, що мене ніхто з нечисті не зачепить, а усім вам може бути дуже погано.

— Ти ба... — пробубнів Іван.

Та Параска не любила зупинятись на півдорозі, й сердито штурхнула чоловіка:

— Чого вуха нашорошив, слухаєш цього хлопчиська? Паняй вперед!

Валка рушила на хутір, за ним — заторохтіла підвода Забрьох. Миколка з Христиною залишилися стояти перед хутором.

Бурсак, глянувши їм услід, сказав:

— Гаразд, заночуємо тут. Я піду у ліс по хмиз, щоб вогонь розвести, а ти принеси сіна з тієї копиці, — показав пальцем, — м’якше буде спати.

— Ні, — відказала Христина категорично.

— Дивний ти якийсь, Харитоне... Чому — «ні»?

— Тут не можна нічого ні у кого брати і нікому нічого давати. Я вам усім про це розповідав.

— Гаразд, я тобі вірю, — погодився Миколка. — Але ж сіно...

— Ще невідомо, хто його сюди поставив і для чого. Ти парубок міський, а я — виріс у селі. Ще не було сінокосу. Та й кому його тут косити?.. Всіх нечисть викосила...

І враз копиця, наче жива щось забубоніла до себе, встала на «ноги» і, бурмочучи, пішла до лісу. Обоє ошелешено дивилися на це. Коник Миколки здивовано відсахнувся, фиркнув і переглянувся з господарем, мовляв, оце таке...

— Я так розумію, тут навіть хмизу не можна брати? — почав усвідомлювати, куди вони потрапили, Миколка.

— Ліпше нічого не бери. Ти ж бачив, що за цим приховується...

— Знаєш, Харитоне, тепер я тобі вірю. Я за своєю волею ні за які гроші сюди б не поїхав після твоєї розповіді. Але Лісова Князівна мені сказала, що це — мій шлях. Тому я повинен пройти його до кінця.

— Ти мені розповіси про Лісову Князівну? — поцікавилась Христина.

— Гаразд, сідай поруч і слухай... — сказав Миколка, всідаючись під тином і повів свою розповідь...

І розповів Миколка про те, як він поцілував Князівну, як вона взяла його служити, про Буркотуна, якого двічі визволяв від чар повітрулі...