Казка старого мельника

Христина побачила, що сталось із командором і тихо сказала:

— Повітрулі. Їхні жарти. Але це — ще квіточки!

— Що ти там бубниш? — не второпала Параска. — Які ще такі повітрулі? Знову лякаєш мого чоловіка? — глянула на небо. — Не бачиш хіба, гроза збирається, хоч би нас обминула!

Христина ображено сіла на воза. Миколка заскочив на коня і нарешті поцікавився у Христини:

— Як хоч тебе звати, хлопче добрий?

— Хр-р-р... Харитоном кличуть.

— Будь мені другом, Харитоне.

Подав Христині руку, вона ніяково потиснула його долоню і зашарілась.

— У тебе що, ніколи друзів не було? А на коні колись їздив? Хочеш покататися? Сідай мені за спину.

— На конях я досить поїздив, мене цим не здивуєш, — махнула рукою Христина. — А ось кінь у тебе добрий, не бурсацький. Може, вкрав?

— Та ні, це подарунок Лісової Князівни.

Параска не втрималась, втрутилась у розмову:

— Він, Харитоне, ще й брехун який. Таке скаже, — перекривила, — «подарунок Лісової Князівни». З таким ліпше не водитися. — І на Миколку накинулася: — Та ти себе бачив у дзеркало?! Байстрюк байстрюком, а туди ж — «подарунок Лісової Князівни»!

Миколка на те не образився, усміхнувся й відказав:

— Та нехай так і буде!

І наче погоджуючись з ним, гонорово фиркнув кінь. Він якусь мить перебирав на місці ногами і рвонув наздоганяти вояків. А Миколка чомусь подивився на долоню, якою щойно потиснув руку «Харитона», стиснув її, наче пробуючи слід, що залишився від потиску руки... І здивувався через те, який м’який і ніжний дотик «Харитонової» долоні. І подумав: чому це у простого служки така пухкенька і м’яка шкіра, наче у якоїсь панночки?.. Але відігнав від себе ці думки і приєднався до валки вояків. У тих же був настрій геть не бойовий.

Валка вишикувалася і потяглася дорогою Чорним Лісом, але між вершниками точилися розмови вже не такі хвалькуваті, як за обідом... Шляхтич Корито, здоровий і п’яний, звернувся до свого сусіда на розспів:

— Пане Дуля, як вам здається, чому, як тільки ми закінчили трапезу, наш командор гер Шмальц зробився такий, мов дурних грибів наївся?

— Скажу вам так, пане Корито, — відказав Дуля, — у мене в самого кишки від страху на волинку грають. Щось тут не те. Мабуть, хлопчисько не збрехав. Дух нечистий тут водиться. Хто б іще підкинув до казана усю ту гидоту, як не дідько? Наш кухар, пан Бляха, самому ясновельможному гетьманові каші варив! То з якого дива він нам помиї готував би?

Збоку до них під’їхав пан Будзь і стиха промовив:

— То я, благородні панове, пропоную потихеньку дезертирувати.

Дуля повернувся до Корита:

— Що ви, пане Корито, скажете на пропозицію пана Будзя?

— А я хіба що? — знизав плечима Корито. — Пан Будзь має здоровий глузд. Тож потихеньку можемо й відстати... А там — коням шпори в боки, та й приєднаємося до війська пана гетьмана іншою дорогою! Либонь, ліпше шляхетною смертю полягти в бою, ніж від погані лісової головою накласти.

Дуля обвів шляхтичів поглядом і запропонував:

— То, прошу панів, даємо драла?..

Усі троє, згоджуючись, кивнули.

І трійко відважних шляхтичів потихеньку відстали від валки. Вони зупинились на повороті, зіскочили з коней і взялися поправляти упряж. Та тільки колона зникла за повтором, хвацькі вояки скочили на коней і тільки їх бачили — за ними аж закурилось.

У лісі вечір настає швидше... Сонце вже заховалось за дерева, аж попереду завиднівся Чорний Хутір. Параска на возі звелася на коліна, щоб роздивитися, що там попереду. Та було схоже на те, що «Харитон» розповів правду. Здалеку виднілися почорнілі хатки, повалені дерева. Колона насторожено підходила ближче й ближче до хутора... І враз Шмальц підняв руку, валка зупинилась, не заїжджаючи в хутір. Стихло тупотіння коней, людських ніг, скрип возів, замовк гомін. Запала мертвотна тиша. Люди нашорошено вслухались у цю тишу, наче сподівались почути якісь добрі новини.