Легенди нескореної зими

Додому йти не хотілося. Спілкуватись із батьком, який саме зараз терся десь у «штабі революції», теж не виникало особливого бажання. Хоча варто було б дізнатися, що там у них відбувається, які у них плани на життя і на майбутнє. Може, вже нарешті пакують чемодани і збираються в еміграцію?.. Це було б ідеальним варіантом. Без поводирів і фінансових вливань ця революція швидко б зійшла на пси.

«Так, хватит, — подумав він. — надо выключать эту музыку… Вот просто выключу и забуду. А завтра включу ящик — а там все изменится. Их не станет, они исчезнут, просто, как грязь, как микробы, когда вымоешь руки с мылом. И все! И я выиграю этот спор с батей, шоб он больше не учил меня, как вести дела и бизнес. И тогда я скажу ему: Видишь, батя, а я был прав! Так что и дальше надо меня слушаться… Все это завтра кончится, я знаю, это должно случиться, потому, что Я так хочу»!

Він вимкнув плазму. На столі звабливо блиснула антикварна срібна коробочка-марафетниця[27], що стояла поруч з письмовим приладдям, із зображенням голови якоїсь античної богині. «Так» чи «ні» — питання навіть не стояли. Тільки хотілось все зробити «правильно», щоб без наслідків, щоб не зірватись і не рвонути кудись за кордон, там де тепло, пальми і дешеві шльондри. Брудні і дешеві. І юні. Ця думка млосно пробігла нервами від сонячного сплетіння до вершечку мізків, там затрималася приємним колючим спазмом, потім розлилася теплом у грудях і солодко заколисала, потягнула кудись, повела за собою так, що неможливо було стриматися, зупинитись. Цьому не можливо опиратись. Це солодке відчуття бере тебе в обійми і веде. Ти перестаєш належати собі. Ти належиш Йому… Бажанню… Хіті…

Ось на срібному кавовому підносі лягає рівненько біла смужка «кокосу»[28]… Ні, чомусь вона коротка, треба ще — довшу, до самого краю… Він обережно підсипає ще… Саме так. Ще одна, теж довга, товста. Так, щоб одразу «вбило»… Ось вони, біляві близнючки, красунечки…

В Єгора по-особливому блиснули очі, з’явилась посмішка від передчуття, що вже зараз, навіть не завтра, не тоді, коли він увімкне телевізор і з його світу зникнуть майданівські потвори. А саме зараз зміниться світ. У ньому буде бажання жити, дихати на повні груди, буде повно енергії та зваб, які потрібно випити до дна, так, щоб на ранок нічого не залишилось. Тільки легка перенасиченість, порожнеча у всьому тілі та кілька таблеток снодійного…

Він голосно прочистив ніздрі, ніби слон продував хобот. Так, щоб потім менше вибирати сухі білі шмарклі зі слизової носа. І потягнув через срібну трубочку у себе леткий білий порошок. Одну смужку, іншу. Вони увійшли легко, тільки чомусь гостро, як ніколи, залоскотали в носі, він затиснув ніздрі, щоб не чхнути і так, стримуючи чих, що рвався назовні, просидів якусь хвилину. Рот наповнився гіркою слиною, кривлячись, він спльовував її у кошик для сміття.