Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
На те, щоб опанувати себе і прийти до норми, йому вистачило кілька хвилин. Мишко струснув головою, видавши звук: «булю-булю-булю», протер очі і роззирнувся.
— Коктейлі, — сказав своїм бійцям. — А нахуя нам було цілу ніч колотити коктейлі? Несіть сюди! Вони лічать нас, а ми будемо лічить їх! Очістітєльним пламєнєм.
Тільки хлопці затупотіли на місці, щоб рушити до намету, Камандір раптом пригадав:
— Стоп! Нам нужні салюти. Такі, як оце в небо ними шмаляють по чьом зря. Роздобудьте, де хочете. Устроїм мусорілову празніки.
…І скоро Водохреща плавно переросла у Вогнехрещу. Запалав мусорський автобус, в ментів полетіли перші коктейлі… За тим — бруківка… Беркутня почала стріляти з мисливських карабінів по повстанцях. Серед них з’явились перші жертви — вибиті очі, відірвані кінцівки, контузії…
Медики в червоних жилетах бігали від одного покаліченого до іншого. «Швидкі» снували туди й назад, забираючи «важких», їх тут же, за афганською традицією, стали називати «трьохсотими». У цьому безумстві, хаосі бунту, нестримних емоцій шастали місцеві стримери, журналісти з усього світу, що примудрялися записувати «стенд-апи» і лізти з мікрофонами просто в гущу бою. «Дурдом», — тільки й буркнув на те Мишко, відштовхнувши з дороги чергового журналюгу і повів вперед свій невеличкий загін.
— Випалюй, Господи, цей Содом і Гоморру! — кричав, передаючи коктейлі Бачі, бо той кидав якнайдалі та найрезультативніше…
— Я, канєшно не бог, но мені нравиться, коли мене так називають, — ржав Бача і з примовками «палучай, сука нахуй блядь!», «на, блядь!» і з перекривленим від люті добрим обличчям жбурляв пляшки зі смердючою рідиною з влучністю Вільгельма Теля. Його коктейлі поцілювали в шоломи ментам з такою силою, що розбивались на друзки і заливали їх пекучою вогняною сумішшю.
— Ре-во-лю-ці-я! — не вгавав народ, що підтягнув до місця бою бочки і став ритмічно товкти по них.
Це було свято несамовитого духу, свято боротьби. Від бою цих повстанських литаврів, вибухів гранат, пострілів, людського ревища створилась какофонія, що заводила, кликала, додавала сили й азарту. Хотілося битись і перемагати.
Салюти, вогонь, кров, вода з водометів.
Пізно ввечері вдарили морози… Народ, що, було, відійшов з Грушевського, знову повернувся в лави «провокаторів». Саме тоді в лексиконі повстанців з’явилося нове слово «Груша»…
Після кількагодинного бою хлопці повернулися в намет підвечеряти. Усі потомились і були виснаженими. Для них події нинішнього дня стали цілковитою несподіванкою. Хоча всі знали, що колись це повинно статись, були морально готові, а все ж… нині довелось — з корабля на бал.
Мишко відділився від взводу і зайшов у бар під майданом Незалежності. Бар тут не переставав працювати ні дня. Навпаки, любителі показати свою крутість, із тих, що зовсім не співчували Майдану, могли зайти сюди пообідати, випити й обов’язково сфоткатись. Щоб потім у колі знайомих показати фото і сказати щось на зразок: я крутий, як тамагочі в дев’яностих, був там і не побоявся майданутих…
І зараз у барі було повно народу, так, ніби за якихось півкілометра звідси не вибухали гранати, не гинули люди, не вершилась доля країни…
На моніторах транслювались футбольні матчі, ділові чоловіки і жінки наминали грильоване м’ясо, напихались салатами, вливали у себе пиво, яке тут подавали у звичайних півлітрових банках, смакували горілчаними настоянками… Це було схоже на театр абсурду.
Мишка вже чекав Дід. Він замовив пиво, з яким тут подавали невелику тараньку, а на закуску — свинячі вуха. У Сергія був пошарпаний і втомлений вигляд — закіптюжене обличчя, обсмалені вії та брови, брудні руки із чорною грязюкою під нігтями і збитими кісточками пальців.
Камандір важко гепнувся поруч з ним і чи то запитально, чи то з докором подивився на Сергія.
— Шото пошло не так? — поцікавився Мишко, взяв зі столу банку пива і довгим ковтком вгамував спрагу.
— Все не так, — зітхнув Сергій. — Політикани не хочуть вв’язуватись у війну з Яником. Таке враження, що вони не розуміють — коли б не ця битва, мусора пішли би на штурм Майдану. Як не сьогодні, то завтра.
— А їм шо? — знизав плічми Мишко. — Їх і так неплохо кормлять. Їм уся ця возня з Майданом — сплошні розтрати і сплошний діскомфорт… — помовчав і запитав: — так шо всє-таки сьодня случилось? Це явно була не спланована опєрация, а якась хуйня.