Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Була осінь, ішли затяжні і криваві бої за оволодіння багатим містом Ставрополем. Всюди на чолі билися таманці.
У денікінців також з’явилася нова сила — білий партизан Шкуро, відчайдушного життя пройдисвіт і вояка, що сформував з усякої наволочі вовчу сотню.
Штаб Сорокіна перейшов у П’ятигорськ. Сорокін більше не з’являвся на фронті: наставали нові порядки, на Кавказ проникала влада Москви, відчувалась що день, то міцніше. Почалося з того, що крайовий комітет партії постановив утворити Військово-революційну раду. З Москвою Сорокін не змагався, довелося скоритись. В Реввійськраду були обрані всі нові люди. Влада головнокомандуючого переходила до колегії. Сорокін зрозумів, що йдеться про його голову, і почав відчайдушно боротися.
На засіданнях Реввійськради він сидів похмурий і мовчазний; коли брав слово, то відстоював кожну букву, і йому вдавалося проводити все, що він хотів, бо в П’ятигорську були зосереджені вірні йому військові частини. Його боялися, і недаремно. Він шукав нагоди показати владу і знайшов нагоду. Командир другої таманської колони Мартинов заявив на військовому з’їзді в Армавірі, що відмовляється виконувати бойові накази головнокомандуючого. Тоді Сорокін зажадав у Реввійськради голови Мартинова. Він пригрозив цілковитою анархією в армії. Врятувати Мартинова було не можна. Його викликали в П’ятигорськ, заарештували, і на майдані перед фронтом він був розстріляний. Буря прошуміла по полках таманців, вони поклялися помститись.
Був сформований новий штаб при головнокомандуючому. Бєлякова усунули зовсім, і Сорокін не відстоював його. Начштабу здав гроші і справи і з’явився на квартиру до колишнього друга за поясненнями. Сорокін ходив по кімнаті, заклавши руки за спину. На столі горіла бляшана лампа, стояла незачеплена їжа, почата пляшка горілки. За вікном у сухому світлі призахідного сонця темнів лісистий Машук…
Мигцем глянувши на Бєлякова, коли той увійшов, Сорокін продовжував ходити. Бєляков сів коло стола, схиливши голову. Сорокін зупинився перед ним, здвигнув плечем:
— Горілки хочеш? По останній. — Він хрипко зареготав, швидко налив дві чарки, але не випив і знову почав ходити. — Ти своє вже відспівав, брат… І моя порада — утікай звідси… Я за тебе оступатися не буду… Завтра призначу комісію — для ревізії твоїх справ, зрозумів? Найпевніше — розстріляємо…
Бєляков підвів до нього обличчя — сіре, змарніле, провів долонею по лобі, і рука впала.
— Мізерна… маленька людина, ось ти хто, — сказав Бєляков. — Даремно я тобі віддавав усю душу… Сволоч ти… А я його в Наполеони готував… Воша!..
Сорокін узяв чарку, — зуби зацокотіли по склу, — випив. Заходив, засунувши руки в кишені черкески. З розгону спинився:
— Ревізії не буде. Забирайся к чорту. Що я тебе не застрелив зараз, — пам’ятай, — це за твої заслуги… І оціни, — зрозумів?
Ніздрі його стали втягати повітря, губи посиніли, він весь затремтів, стримуючи шалену лють.
Бєляков надто добре знав характер Сорокіна: не зводячи з нього очей, позадкував до дверей і швидко зачинив їх за собою… Вийшов він заднім ходом через двір і тієї ж ночі зник з П’ятигорська.
Година за годиною, випиваючи чарку за чаркою, Сорокін продумав цілу ніч. Колишній друг отруїв його краплею презирства, але отрута була страшна, муки нестерпні…
Він закривав руками обличчя: правду, правду казав Бєляков… В червні був наполеонівський розмах, а скінчилося засіданнями у військовій колегії, вічною оглядкою на московських партійців… Бєляков не своє сказав… Так говорять в армії, в партії. І Денікін, ой Денікін! Він пригадав, і зараз на всю глибину жала пронизала його одна статейка в катеринодарській білогвардійській газеті — інтерв’ю з Денікіним. «Я думав: передо мною лев, але виявилось, що цей лев — полохлива собака, яка нап’яла на себе лев’ячу шкуру… Власне, це мене не дивує, — Сорокін був і залишився малограмотним, ординарним козачим офіцером у чині хорунжого». Ох, Денікін! Зажди… настане час… Пожалієш.
Сорокін стискав руки, скрипів зубами. Кинутись на фронт, повести всю армію, збити, гнати, топтати кіньми офіцерів, палити з чотирьох кінців станиці. Вдертися в Катеринодар… Наказати прйвести до себе Денікіна, — взяти його прямо з ліжка, у підштанках… «А що, чи не ви ото, Антоне Івановичу, вправлялися в заміточках для газети про ординарного хорунжого? Він перед вами, мій шановний… То як же тепер, — паси вам будемо вирізувати з спини, чи вистачить з вас півтори тисячі шомполів?»