Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
На перший погляд, виникає парадоксальна ситуація: під Києвом і Черніговом, за свідченнями давньоруських писемних і археологічних джерел, нормани були. Вони тут не тільки жили, але й вмирали і були поховані. Проте це не підтверджується, начебто, скандинавськими джерелами. Нам здається, що суть проблеми полягає у характері контактів варягів і слов’ян на півночі і півдні Київської Русі. У першому випадку число скандинавів було значно більшим, вони на якомусь етапі активно втручались у політичні події, вели постійні торгові операції, селились серед слов’янського населення Новгородської землі. Але за необхідності, враховуючи відносну географічну близькість, могли часто повертатись до себе на батьківщину і залишатись там уже назавжди.
У Середньому Подніпров’ї справи складались по-іншому. Тут, у зв’язку з подальшим розвитком слов’янської державності, варяги в основному виконували волю великих князів київських. їм набагато рідше вдавалось приймати самостійні рішення, а при невигідній ситуації розривати договори і повертатись на свою батьківщину. Якоюсь мірою легше було навіть потрапити до Константинополя на нову, фінансово забезпечену, вигідну службу в військах імператора. У той же час і на півдні Русі, завдяки кращим умовам проживання і вищим розвитком феодальних відносин, становище найманців було стабільним, а високопрофесійна служба гарантувала (чого часто не було на батьківщині) безбідне життя не тільки окремим воїнам, а і їх нащадкам. Як приклад можна згадати про відомого з літописів воєводу Свенельда і його родину, що була на перших ролях у київському князівському оточенні.
Найімовірніше, що вихідці із Скандинавії на півдні Русі в основному залишались назавжди і поступово (починаючи з другого покоління) були асимільовані автохтонним населенням. Звичайно ж, між Києвом і скандинавськими країнами існували й активно підтримувались різноманітні економічні і політичні контакти, про що свідчать численні історичні джерела. Але тут не було, як на півночі Русі, значного числа людей, які повертались додому і своїми розповідями формували основу майбутніх середньовічних епічних творів і пам’яток писемності.
Набагато слабше прослідковуються старожитності переселенців з балтської ойкумени (Прип’ятське Полісся) та фінно-угорського середовища (в Києві). Але, як видно з усього вищенаведеного матеріалу, на південноруській території протягом існування першої східнослов’янської держави серед автохтонного населення перебували і численні вихідці з різних земель, які (крім правобережних кочівників) були асимільовані протягом кількох поколінь. Етнічні процеси IX—XIII ст. стали тим фундаментом, на якому формувалась майбутня українська народність.
Глава 5
Антропологічний склад давньоруського населення
Важливу роль у висвітленні етногенетичної проблематики відіграють дані антропології, які дозволяють визначити генетичні витоки середньовічного населення України, окреслити морфологічні компоненти, котрі ввійшли до ЇЇ складу, з’ясувати специфіку окремих регіонів. Значний внесок у висвітлення цих питань внесли А. П. Богданов, В. В. Бунак, Г. Ф. Дебець, Т. О. Трофимова, Т. І. Алексеева та ін.
Згідно з даними краніології, давньоруське населення України — нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів — загалом характеризувались доліхомезокранією, тобто видовженою або середньою за довжиною черепною коробкою, здебільшого помірним за шириною лицем, добре профільованим у горизонтальній площині, середньо або різко виступаючим носом з високим переніссям, що, як відомо, властиво типовим представникам європеоїдної раси. Поряд з цим, залежно від варіацій двох провідних краніологічних ознак — співвідношення між шириною й довжиною черепа та діаметра вилиць, серед них можна виокремити кілька антропологічних типів, на що вперше вказав В. В. Бунак[765].
Ця теза була розвинута Т. О. Трофимовою, яка вирізнила серед середньовічної слов’янської людності України три європеоїдні типи, а саме: мезо-доліхокефальний широколиций, властивий древлянам, доліхокефальний вульколиций, притаманний сіверянам і "переяславським полянам та мезо-доліхокефальний вузьколиций, поширений серед жителів Чернігівського регіону. Кожному з них вона знайшла аналогії на суміжних або більш віддалених територіях. Так, мезо-доліхокефальний тип, за Т. О. Трофимовою, трапляється також серед полоцьких кривичів, дреговичів, радимичів, деяких груп словен Приільмення, у чуді північно-західних земель Східної Європи, середньовічної іжори, деяких етнічних груп цього часу Прибалтики, Пруссії, Нідерландів та Скандинавії. Вузьколиций доліхокефальний тип, на думку дослідниці, представлений не лише на Лівобережжі України, а й серед в’ятичів' та кривичів, населення Болгарського царства і міських жителів Золотої Орди. Нарешті, мезо-доліхокефальний тип не має прямих регіональних аналогій. У той же час він властивий черепам з «полів поховальних урн», тобто носіям черняхівської культури[766].
765
Bunak V. The Craniological Types of East Slavic Kurgans // Antropol. — Prague, 1932. — T. 10.
766
Трофимова T. А. Кривичи, вятичи и славянские племена Поднепровья по данным антропологии // СЭ. — 1946. — № 1.