Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Друге. Розселяючись на території Східної Європи, блов’янські племена асимілювали місцеву дослов’янську людність, що призвело до певних змін їх фізичного типу. Саме цим, на думку Т. І. Алексєєвої, пояснюється зменшення діаметра вилиць у багатьох східнослов’янських груп, які контактували з вузьколицими фіномовними і, вірогідно, іраномовними племенами. Певну роль у формуванні морфологічних особливостей давньоруської людності відігравали також її взаємини з більш пізніми тюркомовними кочівниками.

Розглянемо витоки означених вище антропологічних типів середньовічного неселення України.

Аналіз краніологічних даних показав, що відносна широколицість як визначальна риса слов’ян найвиразніше простежується серед західних груп давньоруської людності України — нащадків древлян, волинян, тиверців та уличів. За цією та багатьма іншими ознаками, зокрема великими розмірами черепа, колишні волиняни і меншою мірою древляни схожі із західними кривичами, а також балтськими племенами, зокрема латгалами[772].

Щодо відзначених вище специфічних рис черепів з могильника поблизу с. Василів у Середній Наддністрянщині, то вони, ймовірно, мають інше походження. Аналізуючи величини верхньолицьового, орбітного та носового покажчиків у цій серії, М. С. Великанова зауважує, що вони «ухиляються в західнослов’янському напрямку і лежать по суті поза східнослов’янськими межами коливань цих ознак»[773]. З цим можна погодитись, але з одним суттєвим застереженням: отримані дані не слід розглядати як доказ прийшлого характеру василівської популяції, хоча самі по собі міграції різноетнічних груп у межах Київської Русі не були чимось надзвичайним. Мова йде про напрямки давніх антропологічних зв’язків населення Карпатського регіону та суміжних з ним територій, яке і в наші дні за своїми морфологічними особливостями знаходить широкі аналогії серед західних слов’ян (словаків, південних поляків, окремих груп чехів та ін.)[774].

На іншій основі склався антропологічний тип давньоруського населення Середньої Наддніпрянщини, де напередодні утворення Київської Русі існував полянський племінний союз. Як і всім іншим східнослов’янським групам, йому були властиві специфічні пропорції лицьового скелета (відносно низьке лице з низькими орбітами і досить широким носом), за якими воно відрізнялось від своїх попередників — більш високолицих, високоорбітних і вузьконосих носіїв черняхівської культури. Поряд з цим згадані відмінності в Середній Наддніпрянщині виражені менш чітко, ніж у більшості інших регіонів України. Більше того: за рядом важливих краніологічних ознак, а надто діаметром вилиць, між черняхівським та давньоруським населенням історичного центру України існує певна подібність, що, на думку М. С. Великанової, «дозволяє припустити певну роль черняхівського елементу у формуванні антропологічного типу полян»[775]. Ще категоричніше з цього приводу висловилась Т. І. Алексеева: «Поляни по суті є безпосередніми нащадками черняхівців»[776]. Однак це, безумовно, є перебільшенням: фізичні риси русичів Середньої Наддніпрянщини склались у процесі взаємодії двох основних морфологічних компонентів: грацильного черняхівського та масивнішого, носіями якого були інші групи. Ймовірно, ними були племена празької культури, антропологічний тип котрих унаслідок поширення обряду кремації залишається невідомим.