Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Складність етнічної ситуації в Пороссі можна проілюструвати також матеріалами курганного некрополя XI—XII ст. в с. Яблунівка поблизу м. Біла Церква. Цей могильник, як і ґрунтовий біля
с. Миколаївка, знаходився на правому («чужому» для Русі) березі річки. Під насипом, крім кенотафів (тобто символічних поховань, коли людина померла десь далеко від рідних місць), були виявлені трупопокладення на рівні горизонту — як вже відзначалось, нетипового для правобережних районів Дніпра обряду. Деякі елементи ритуалу свідчать про контакти з кочівниками. У першу чергу, це наявність у могилах нетипових для слов’ян металевих дзеркал, табель, кінської упряжі, мотик, тесел, пружинних ножиць для стриження овець. Цікавою деталлю, яка має аналогії у похованнях Північного Кавказу, є встромлені в землю наконечники стріл і списів. Крім того, очеретяні підстилки у кількох могилах мають аналогії в одній з груп поховань салтівської культури (населення Хозарського каганату). Звичайно, неможливо категорично стверджувати наявність прямих контактів і міграції північнокавказького населення в Поросся, хоч з літописів відомі випадки переселення аланських племен на Русь. Мабуть, слід говорити про деякі зв’язки пороських слов’ян з алано-яськими групами, що входили до складу жителів половецького Степу.
Про контакти між слов’янами і хозарами свідчать деякі археологічні матеріали самого Києва. Так, ще в дореволюційний час між сучасними вулицями Прорізною і Б. Хмельницького були виявлені «печерки», що нагадували конструкцію катакомбних поховань салтівської культури. Навіть місце для могильника вибрано так, як це практикувалось хозарським населенням — на схилі до Хрещатика. Але в «печерках» знаходились горщики, наповнені кальцинованими кісточками — типовий саме для слов’ян (на відміну від хозар) звичай поводження з тілом померлого протягом усього І тис. нГ е. Тому поєднання цих двох елементів потрібно розглядати як синкретизм поховальних обрядів слов’янської і салтівської культур. Крім того, на території Наддніпрянського парку в одному з поховань ґрунтового некрополя знайдено лощений горщик салтівського типу. Ці факти дають можливість допускати проникнення в Київ наприкінці І тис. н. е. якоїсь частини лівобережного населення, пов’язаного з салтівською культурою Хозарського каганату.
Як зазначалось вище, слов’яни Середнього Подніпров’я ще до створення єдиної держави мали зв’язки з Хозарією. Після розгрому каганату в 60-і роки XII ст. вихідці з південно-східних районів Східної Європи почали переходити на службу до київських князів. На початку XII ст. у війську князя Святополка був навіть воєвода на ймення Козарин. Крім того, в топографії давнього Києва відоме урочище Козари, яке, ймовірно, треба локалізувати в районі Подолу[763]. Тож наявність згаданих елементів поховального обряду салтівської культури в цьому місці є закономірною. Контакти зі степовиками, жителями південно-руських земель, продовжувались протягом усього періоду існування давньоруської держави. Спершу це були печеніги і торки, а потім половці. Вже наприкінці IX ст. (889 р.) кочівники з’являються в південноруських степах і швидко входять у контакти з суспільною верхівкою східних слов’ян. 944 р. вони брали участь у поході князя Ігоря на Візантію, а через певний час, у перші століття II тис. н. е., повністю змінюють скандинавські військові формування і використовуються як воїни-професіонали на південноруському порубіжжі. Якась частина кочівників відразу ж осіла серед слов’янського населення, передусім — у великих містах Середнього Подніпров’я. На підтвердження цього можна навести описаний в літописах епізод 968 р., коли печеніги вперше напали на Київ, а великий князь Святослав перебував у своєму дунайському поході. Ольга разом з онуками зачинилась у граді, а на лівому березі Дніпра зібрались дружинники з чернігівської округи на чолі з воєводою Претичем. Та не можна було їх докликатись через печенізьку облогу. Тоді один отрок вирішив переплисти Дніпро й повідомити про тяжкий стан киян: «Он же изиде изъ града с уздою и ристаша сквозѣ Печенѣги гля: не видѣ ли коня никтоже, бѣ бо сумѣя Печенѣжьски, и мняхуть и своего». Тобто, уже в X ст. русько-печенізькі контакти здійснювались завдяки знанню мови та вільному володінню нею. Продовження цих зв’язків та проживання представників кочівницького світу серед киян зафіксував у середині XII ст. Абу Хамід ал-Гарнаті, який, перебираючись з Поволжя в Угорщину, у своїх записах відмітив наявність у місті «Куяв» (тобто Києві) тисяч «магрибінців» — печенігів.
763
Толочко П. П. Про торговельні зв’язки Києва з країнами Арабського Сходу та Візантією у VIII—X ст. // Археологічні дослідження стародавнього Києва. — К., 1976. — С. 6.