Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Моделювання імперської множинної особистості,що не фіксується у конкретній любовній ситуації, на основі психотипу Проститутки та донжуанівського психотипу, активно розробляє сучасний постмодерністський французький антипсихоаналіз (Ж. Делез, Ф. Гваттарі та ін.), руйнуючи код фройдівської національної психоаналітичної теорії і перетворюючи її на шизоаналіз. «Шизоаналіз, — як правомірно стверджує С. Куцепал, — відмовляється визнавати родинну структуру тією матрицею, у межах якої постійно борсається суб’єкт, заперечує будь-яку можливість „батьківського означального“»[1329]. У ситуації такого порубіжного постмодернізму психоісторія української літератури стає важливим свідченням того, як небезпечно приймати цю розлиту в Європі сучасну карамазовщину, що видозмінюється протягом XX ст. як більшовизм, соцреалізм, постмодернізм, шизоаналіз, фемінізм тощо.

Паралельно до ерогенного дискурсу Забужко на українському порубіжжі потужно символізується глибинна ностальгія за втраченим національним аристократичним еросом як свідомою любов’ю. Яскравою її символізацією є книга Г. Тарасюк «Дама останнього лицаря» (2004). В оповіданні під аналогічною назвою головна героїня — Мадам — чверть століття перебуває у психіатричній клініці, в минулому — оперна співачка, яка мала блискучу славу, їздила по світу, що не подобалося її чоловікові Енріко («волів мати жінку при хаті»). Від богемного минулого (творчості і романтичної любові) залишилася хвороблива фантазія. Втеча у хворобу, за Фройдом, означає втечу в потаємну мрію. Втікаючи щоразу з психіатричної клініки, Мадам приходить у салон краси «Фантазія», де її завше радо зустрічають перукарки, створюють для неї атмосферу повної свободи і безпеки, щоб вона могла сказати про своє аристократичне любовне бажання. У прощальному візиті Мадам розповідає перукаркам про останнього лицаря на планеті — Фердинанда. Це не просто спомин-фантазія «про минулі часи доблесті і честі, коли чоловіки ще були лицарями»[1330], це утвердження дами останнього лицаря у ворожій до цієї моделі суспільній реальності, творення піднесеного бажання, яке приносить насолоду не лише їй, а й усім жінкам салону, коли вони пригадують своїх мужиків «плебейського» походження, вихованих комунівською імперією. Химерно символізована туга за аристократією, аристократичним вибором мужності і жіночості символічно з’являється у час усвідомлення тоталітарної держави, яка відступає, залишаючи у спадок деформований національний ерос, що пригнічував розвиток національної аристократичної свідомості.