Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Основним іноетнічним контингентом на півдні Русі на ранньому етапі існування держави були скандинави, а пізніше — кочівники. А на берегах Південного Дніпра, аж до чорноморських берегів, поряд зі степняками також мешкали групи східнослов’янського населення. Аналогічна ситуація прослідковується в Нижньому Подністров’ї і Попрутті. Слов’яни тут знаходились за межами давньоруської державної території, під якою, на слушну думку В. А. Кучкіна, слід розуміти власність організованого в державу класу експлуататорів, котрий за допомогою своїх органів влади встановлює на даній території свій адміністративний поділ, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, зобов’язуючи його утримувати державний апарат, сплачувати натуральні повинності і нести військову службу. Звичайно, не можна категорично стверджувати, що правляча верхівка Київської Русі зовсім не була зацікавлена в згаданих землях і не робила спроб включити їх у сферу свого постійного контролю. Адже протекторат над цими землями забезпечував князям вихід до міжнародних ринків. Але те, що давньоруські суд і дань не були в цих місцях постійними явищами протягом розглянутих століть, дозволяє етнічний стан згаданих східнослов’янських колективів визначати як «етнікос» (за термінологією Ю. В. Бромлея). Найімовірніше, вони не входили в східнослов’янський етносоціальний організм, хоч і підтримували зв’язки з Руссю.
Рис. 33. Написи на мечах.
Говорячи про відносну єдність східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу, не можна не згадати і про використання єдиних юридичних норм на всій території Русі, які були викладені у кодексі «Руська Правда» (в різних редакціях, з доповненнями), що починався із статті першої Короткої редакції: «...а ще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будеть, любо Словении». Хотілося б також звернути увагу на наявність в багатьох інших, не згаданих в розділі, писемних джерелах XI—XII ст. мотивів єдності «Землі Руської». Це «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Пам’ять і похвала Володимиру» Іакова Мниха, «Києво-Печерський Патерик», «Слово о полку Ігоревім». Це стосується не тільки вітчизняних літературних джерел. Для францисканського монаха Плано Карпіні, як свідчать його розповіді в «Історії Монголів» про поїздку до Орди 1246 р., саме Київ у недавньому минулому був столицею країни. Таке розуміння державної єдності іноземцем ще в першій половині XIII ст. близьке до реальності. Такими були межі Русі в 40-і роки цього ж століття, як їх бачив автор «Слова про загибель Руської землі»:
«О свѣтло свѣтлая
и украсно украшена
земля Руськая!
И многими красотами удивлена еси...
Отсѣле до Угоръ,
от Угоръ и до Ляховъ,
от Ляховъ до Чаховъ,
от Чаховъ до Ятвязи
и от Ятвязи до Литвы,
от Литвы до Нѣмец,
от Нѣмец до Корѣлы,
от Корѣлы до Устьюга,
гдѣ тамо бяху Тоймичи поганий
и за Дышючимъ моремъ.
От моря до Болгарь,
от Болгарь до Буртасъ,
от Буртасъ до Черемисъ,
от Черемисъ до Мордви,—
то все покорено было богомъ
крестияньському языку поганьскыя страны».
Глава 4
Етнічний склад населення південноруських земель
З проблемою давньоруської народності нерозривно пов’язане питання етнічного складу населення країни, у тому числі й південноруських земель. З літописів відомо немало фактів різноетнічного складу населення цілого ряду міст, князівського оточення, бояр, церковнослужителів. Яскравою ілюстрацією тому є опис вбивства князів Бориса і Гліба, що пізніше були зараховані до сонму руських святих. Так, на Бориса здійснили напад вишгородські мужі боярські (більшість з них, звичайно, були слов’янами), а добили пораненого князя варяги. Разом з ним загинув слуга Георгій, родом з Угорщини. Борисового брата Гліба зарізав його ж кухар Торчин.
Найбільш різноманітною за етнічним складом населення була столиця держави. Б. О. Рибаков, аналізуючи дані давньоруських літописів та інші письмові джерела, прийшов до висновку, що в IX—XIII ст. «Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди попадали і полонені ляхи, і поселені князями словени, чудь і кривичі, і найняті варяги і торки («свої погані»), і датчани, і ірландські монахи, і арабські купці, і угорські вершники[761].
761
Рыбаков Б. А. Поляне и северяне // СЭ. — 1947. — Т. 6/7. — С. 97.