Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Символізація жіночого самоаналізу в романі Забужко супроводжується інтуїтивними прозріннями. У цій жіночій творчості як талановитій імітації з’являється містичний страх, що походить від внутрішнього образу диявола: «Господи, я боюсь. Я ніколи досі не боялася по-справжньому — не зовнішніх обставин…, а себе самої. Я боюся ввірятися власному хисту. Я більше не вірю, що він — у твоїй руці»[1310]. Містичний страх своєї незбагненної сутності активізує суїцидні мотиви, але вони у потоці нестримної жадоби життя театралізовано відсуваються. Із жіночої глибинної психології виринають також різноманітні перверсії, що проявляються у гомосексуальній символізації: у снах жінка бачить себе в образі чорнявого самця Мауглі, який волочить за собою стару відьму. У чорну безодню ненависті героїня Забужко скочується несподівано в мовленні, що видає ненаситне ерогенно-садистське бажання: падаючи «на кілька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненависті, ладна… вгородити в нього всі наявні ножі й інші колющо-ріжучі предмети, щоб рухнув виблядок, стікаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кінчав кров’ю!»[1311]. Однак провина за власну одержимість кастрацією проектується в образ українського чоловіка: «Ти навчив моє тіло — каструвати кривдника: вся моя, з коліна в коліно громаджена жіноцька сила, досі спрямована до світла… з тобою — вивернулась чорною підкладкою назовні, зробилась нищівною — смертоносною…»[1312]. Так в дзеркалі українського чоловіка садомазохістка виявляє несвідоме самопізнання власного психотипу. Тому цьому небезпечному українському чоловіку-дзеркалу вона пророкує бажану для неї загибель: «розважно-ясно ствердилося крізь сон: не спасеться, ніт, не спасеться»[1313]. У зв’язку з цим неусвідомленим самопізнанням розгортається амбівалентний дискурс визнання українського художника як достойного любовного об’єкта і звинувачення його, що веде до осміяння і приниження: чоловік подається як «відкритий до зла», як «геніальний український художник, що не знає ж (ідіот!) ні слова по-англійському»[1314] тощо. Ненаситне сексуальне бажання, яке надихає прозу О. Забужко, виявляє спрагу неможливої єдності, яка тут відсилає до розщепленого материнсько-батьківського коду. Роман є унікальною в перехідному часі імітацією патріотизму, на що й вказує символічне кастрування українського мужчини.