Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Психоаналіз еросу виявляє, що нормальне любовне життя забезпечує цілісність двох потоків вітальної енергії: ніжної течії, або еротичної, і хтивої течії, або сексуальної. У романі Забужко актуалізовано хтиву течію, яка маргіналізує й витісняє ніжну, адже основи ніжної течії закладає ранній онтогенез на основі інстинктів самозбереження, які спрямовувалися на батька і матір. Вульгарно-брутальна інтроекція материнського і батьківського образів обумовлює перевагу хтивої течії. У любовній ситуації, коли ніжність і хтивість зливаються воєдино, то це породжує психічну переоцінку любовного об’єкта. А радикальний розрив двох течій єдиного любовного потягу зумовлює потребу не творити, а руйнувати еротичний об’єкт, що й символізується в романі Забужко.

Головним любовним об’єктом дівчинки, за психоаналізом, є батько, тому інтроекція батьківського образу формує ставлення до чоловіка. «Чоловік є завжди лише, так сказати, заступником, але ніколи не «справжнім», — відзначає Фройд, — першим має право на любов жінки інший, в типових випадках — батько; чоловік, в найкращому разі, — другим. Все залежить від того, наскільки інтенсивна ця фіксація і як міцно вона утримується для того, щоб заступник був відхилений, як незадовільний»[1318]. Інтроекція істеричного українського батька в автобіографічному романі О. Забужко передбачає неусвідомлену відразу до українського чоловіка. Істерію викликає нездатність любити українського мужчину. Вихід з істеричності, згідно з психоаналізом, можливий лише через любов: «врешті-решт, необхідно почати любити, щоби не захворіти, і залишається лише захворіти, коли внаслідок своєї неспроможності позбавляєшся можливості любити»[1319]. Тому з любов’ю Фройд пов’язував можливість повноцінної творчості, любов і є головною психологічною причиною для творчості. Цей психоаналітичний підсумок він ілюстрував думкою Г. Гейне: «Хвороба, можливо, була останньою причиною / Всього потягу до творчості; / Сотворяючи, я міг сцілитися, / Сотворяючи, я ставав сціленим». Однак такого зцілюючого ефекту не досягається у Забужко, неусвідомленою метою її письма є руйнування української мужності, що загалом обумовить деконструкцію коду української літератури на всіх рівнях — художньому та аналітичному. Деконструкція українського коду виразно простежується через ставлення до монотеїстичного християнства, коли перевага віддається політеїстичному язичництву. Відповідно до цієї релігійності світоглядну позицію письменниці формує філософія «комунівського», імперського еросу, яка відкидає індивідуалізацію: «…бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, ні, — з розбуялою анонімною силою, що протинає своїми струмами все живе, підключаєшся до неї з тим, аби на кілька секунд — а-а-х! — катапультуватися в вібруючу вогнистими контурами чорноту, якій нема ні ймення, ні міри, на цьому стоять усі поганські культи, то тільки християнство списало це злиття за відомством Чорнобога, замурувавши людині всі виходи з себе, окрім єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по суті й постхристиянської, уже відрізано шлях до повороту назад, в орґіастичне свято вселенської єдності: ми, кожен зосібна, безнадійно заражені проклятою свідомістю ваготи й ущільненості власного «я»…»[1320].