Неболови

…Вечір. Вони із сестрою самі. У хаті не топлено від­учора, дров — ані трісочки. Надворі морозяно, навіть вода в сінях пришерхла кригою. Анька плаче в ліжку. Голодна. Скиглить, наче звіреня в зоопарку. Він виходить у передпокій і гримає дверцятами столу. Є лише крупа. Пшенична чи, може, ячка — тепер уже не згадає. У холодильник біля дверей навіть не заглядає — той давно зламався і почав укриватися іржею. Серед купи брудного посуду на столі знаходить каструлю, сяк-так її миє холодною водою над тазом-умивальником — як може у свої сім. З острахом підходить до електроплитки, що стоїть на табуретці біля холодильника. Праву руку колють невидимі голки, як тоді, коли він поставив на неї мокру кружку. Тепер Толя вже навчений. Витирає каструлю зовні брудною ганчіркою, наливає в неї води, опускає на кружало плитки і тільки тоді береться за провід. На якусь мить завмирає. Від страху. Провід звисає зі зведеної руки чорною змією, готовою вжалити будь-якої миті. Анька заходиться плачем. Стиснувши губи, уставляє штекер у розетку та швидко відсмикує руку. Єдине око електроплитки спалахує червоним. За кілька хвилин на дні каструлі народжуються перші несміливі бульбашки. Їх дедалі більшає. Тоді Толя бере кульок із крупою і майже весь висипає його у воду. Скоро каша починає невдоволено пирхати й вилазити з посудини. Пахне горілим. Він смикає за провід. Штекер падає на зачовгану підлогу. Гріє холодні руки над парою, знаходить якусь кришку і накриває каструлю. Хай натомиться, як каже сусідка баба Настя. Толя згадує, як кілька тижнів тому вона пригощала їх смачною гарбузовою кашею із цукром та ложкою жовтого розтопленого масла зверху. Облизується й знову заглядає в стіл. У дальньому кутку знаходить два шматочки цукру-рафінаду. Жадібно їсть їх очима, але дивиться на сестру і з жалем відкладає цукор убік. Зараз він годуватиме Аньку. Віддирає в холодній воді від тарілки рештки їжі. Пучки німіють і стають мов чужі. Каша затужавіла, як гумова. Він колупає її ложкою та із сумнівом дивиться на цукор. Зрештою, знаходить вихід: кидає рафінад у чашку й заливає водою. Колотить, куштує. Солодко. Поливає гарячу кашу. Сестрі наїдок не подобається. Вона плюється і не хоче розтуляти рота. Замурзане личко кривиться в нескінченному плачу. Кашею тепер перемазано все і всі — Анька, він, ліжко, підлога. Спересердя починає їсти сам. Недоварена крупа скрипить на зубах, але Толя цього наче не помічає. Шлунок стискається і бурчить. Як же хочеться тієї пахучої гарбузової каші з краплинками масла!

У сінях чути голоси. Тупають невидимі ноги. Падають і дзвенять порожні пляшки. Двері рвучко ­розчаху­ються, і в хату майже ввалюється матір. З нею — незнайомий дядько. Вони міняються так часто, що Толя не встигає запам’ятовувати їхніх облич. Згодом зникають, як зникли в алкогольному вихорі його і Аньчин тати. Мати хапається руками за край столу, знаходить точку опори, п’яно сміється. Навколо рота в неї — розмазана яскрава помада, немов вона напилася чиєїсь свіжої крові, довге волосся збилося у ковтун, стара бабина «плюшка» викачана в снігу та грязюці. Вона обводить кімнату каламутним поглядом, не здатним на чомусь сфокусуватися. Толя заклякає, притискає до себе сестру, яка не припиняє плакати. Зарослий бородою дядько тупцяє у дверях, притискає до засмальцьованої куртки пляшку. «Давай сюди!» — командує матір. Дядько слухається, вона гримить посудом у пошуках якоїсь закуски, а не знайшовши, матюкається. Розливають горілку у дві склянки, п’ють швидко, як воду. Мати помічає Толю з Анькою.