Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Ти замовкнеш, Євгене, сам чи тобі допомогти? — буркнув Марко нарешті. — Припини ці нотації. Я знаю Річарда Сеймура не з учорашнього дня. І Елізабет теж.
— Як ти міг із нею заручитися? Ти забув, хто ти? Ну, гаразд, ти зіграв коня. Але ж Сеймур! У нього що, мізки теж поїхали? Що ти взагалі збираєшся далі з нею робити?
— Якщо не повернемося до Константинополя, Ліза приїде до мене, у Варшаву. Ми одружимося, — відповів Марко. — І замовкни нарешті. Яке тобі діло до мого життя?
— Діло таке, що у тебе немає життя. Вважай, що немає. І Варшавою, гадаю, справа не завершиться… Коби нас не послали за Збруч, Марку… От про що я тобі торочу! І ти, як останній негідник, покинеш її? Вона ж не знає мови ні української, ні польської, ні тим більше російської! Що ти будеш з нею робити? Потягнеш на той бік? Вдаватимеш, що у тебе німа дружина? Розірви ці заручини! Надішли Сеймуру з Варшави листа, що все було помилкою… Дівиця поплаче і перестане! А він — мудра людина, усе зрозуміє.
Марко вхопив Остапенка за шкварки.
— Слухай, Євгене… Колись я мало не відлупцював тебе у такий же спосіб. Тоді, у Тарноруді… пам’ятаєш? Замовкни, заради Бога. Не доводь мене до гріха. Яке тобі діло до мене й Елізабет? Я заручився з нею, бо кохаю її. Втямив? І що далі робитиму з цим, нехай тебе не обходить!
Остапенко і справді замовк. Мовчав у потязі всю дорогу до Варшави. Ну, хіба що зрідка заговорюючи до Марка, якщо вже виникала гостра необхідність. Мовчав і Марко. На серці важким каменем лежало усвідомлення того, що холоднокровний і прагматичний Остапенко міг виявитися стовідсотково правим, що ці спішні заручини з Елізабет можуть так і залишитися заручинами, бо зараз, у цьому потязі він їде не до Варшави, а у цілковиту невідомість, у невизначеність… Заплакане обличчя Лізи стояло перед очима, і душу точив хробак сумнівів і тривоги.
А якщо і справді буде розпорядження перебратися за Збруч, на територію радянської України? Якщо його схоплять? Якщо він загине? Чи мав він право пов’язувати Лізу, таку юну і наївну, із собою? Чи мав право кликати її до себе, аби взяти шлюб?
До Варшави прибув геть виснажений. Остапенко похмуро сопів, та більше не дозволяв собі вичитувати йому нотації. А Марко все думав, думав, намагаючись знайти бодай якийсь вихід. Зрештою, все мала прояснити зустріч із керівником спецслужби Генштабу, Всеволодом Змієнком. Тобто завтра вранці він і зрозуміє остаточно, на якому світі живе.
Та відпочити з дороги, як планувалося, ніхто не дав. До Змієнка викликали одразу.
— Отако, хлопці! — проказав Змієнко без передмов, смикнувши чорним вусом. — У місцевій радянській місії маємо людину, яка сповіщає, що поки ми тут по заграницях б’ємо байдики та розкошуємо, по той бік Збруча мало не підпільний антирадянський фронт розгорнувся. Таким новинам хочеться вірити всім серцем. Тільки от чогось мене сумнів бере — звідкіля? Звідкіля взялися ті підпільники і чому не дають нам про себе знати, а діють собі мовчки, в хустинку…
Марко стомлено відкинувся на спинку крісла.
— Новина не нова, пане Змієнку, ми про це і в Константинополі чули. Від Клопа. Однак Клопенко нас із Євгеном мало не на блюдечку підніс своїм кураторам. І відомий Вам Гінзбург, він же Вальтер Кривицький, був серед них також…
— Отже, сумніви і підозри у нас правильні, — погодився Всеволод Змієнко, та вже за мить аж стрепенувся. — Так, я отримував Ваше донесення через британських колег. Про Гінзбурга. Але він чого там був?
— Отож-бо і воно… — розвів руками Марко. — До того ж містер Сеймур так само погоджується, що з боку радянської розвідки затівається якась велика гра і треба бути насторожі…
— Крім того, — продовжував Всеволод Змієнко, — наші румунські колеги вельми занепокоєні. Почастішали провали. Вони то все списують на добре законспірованого радянського агента десь у загальній мережі, а я от думаю… якщо ваш Клопенко не зумів добре замаскуватися, а наостанок ще й півня пустив, то тут діє хтось розумніший, хитріший, проворніший. І, можливо, краще підстрахований. Румуни готові нам допомогти, але маємо надати свою людину для співпраці. Я насамперед подумав про цього товариша із радянської місії, але мене наче щось зупиняє.
— А хто він є? — поцікавився Остапенко. — Отой чоловік із радянської місії? Хоч як я на Марка іноді недобрий буваю, але так, як він уміє бути обережним, — додав, споглядаючи, як Швед багатозначно рухає бровами, — усім нам ще повчитися треба. То ось і думаю: може, нам у Константинополі впарили Клопа, а Вам тут, у Варшаві, якогось таргана підсунули?