Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Я боюся, пане Сеймур. Боюся зробити Вашу доньку нещасливою, — повторив Марко. — Однак коли сьогодні вранці я побачив її у обідній залі… Все якось занадто швидко, та… ми розмовляли з Елізабет. І я… намагався переконати і її, і себе у зворотному. Словом… у мене нічого не вийшло.
Марко на мить замовк.
— Я прошу у Вас її руки, — проказав нарешті.
— Ви її маєте, — просто відповів Річард Сеймур.
* * *
Скромні заручини без гостей, без особливого торжества влаштовували усіх. Проте у Марка не було навіть обручки для нареченої.
Та Сеймур, відвернувшись, аби ніхто не побачив його вологі від сліз очі, на кілька хвилин вийшов із зали, а повернувся зі скринькою, в якій лежала срібна обручка із синім спалахом сапфіру.
— Ця обручка належала матері Елізабет, — проказав, зітхнувши. — Я подарував її Мері на наші заручини.
— Тоді я купую її у Вас для Лізи, — усміхнувся Марко. — Грошей, я гадаю, у мене вистачить.
— Прекрасно! — Сеймур протягнув Марку обручку. — А я одразу віддаю ці гроші Вашій нареченій, аби вони знову повернулися у вашу сім’ю.
Пізніше вони вийшли з Елізабет у сад. Вона тремтіла, хоч вечір був погожим і від різнотрав’я тягнуло теплим духом.
— Ти будеш кохати мене? — запитала з тривогою в голосі. У сутінках роздивитися вираз Маркового обличчя було важко.
— Чому ж «будеш», Лізо? Ми заручилися, бо ти дорога мені і я… Я не бажаю нікого іншого, окрім тебе, — відповів він. — Знаєш… Раніше я не надавав особливого значення слову «кохання». Воно було для мене мов дихання. І я міг легко вимовити його одразу. Але тепер… я знаю йому ціну. Так, я відчуваю до тебе ніжність, бажаю тебе. З кожною хвилиною ти стаєш для мене моїм новим світом, заповнюючи його аж до обрію. І я завжди тебе кохатиму.
Вночі прибіг захеканий Остапенко. Новини були не найкращі. Клопенко зник. Разом із речами. Ніякого умовного знаку — капелюха на вікні — не залишав. Тож якби подалися просто до нього додому, як завжди наполягав Клопенко, ще й у засідку би втрапили. Навряд чи вдалося б так легко впоратися, як у «Кікі».
Два дні Євген кружляв навколо будинку Клопа: то так, то інак, та нічого і нікого не помітив. Помешкання їх зв’язкового більше не являло цінності. Агенти радянської розвідки були розкриті і фізично знищені, за винятком Вальтера Кривицького. Остаточно підтвердили підозри й донесення агента Сеймура: Клопенка справді більше немає у Стамбулі. Відплив на тому ж таки пароплаві «Ілліч» за фальшивими документами. До радянської Одеси.
Та найгірша новина очікувала на Марка на світанні. Через британського зв’язкового, запасним каналом, який Марко завше використовував, не довіряючи Клопенку, надійшло повідомлення із Варшави: він та Остапенко мають терміново прибути у розпорядження Всеволода Змієнка, начальника 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі.
Марко, не зважаючи на ранній час, без стуку увійшов до спальні Елізабет. Присів на край її ліжка, споглядаючи, як вона спить. Торкнувся її щоки, погладив волосся. Нахилився, поцілував у солодкі сонні вуста.
Вона підхопилася, кинулася йому на шию, як налякана дитина.
— Що? Що трапилося? Марку… Що трапилося?
— Те, про що я казав тобі вчора, Лізо… Те, чого я боявся: маю терміново відбути до Варшави.
Вона заклякла з виразом жаху на обличчі.
— Так скоро? Вже? — проказала, ковтаючи сльози. — Але ж ми… Ми ж навіть… Марку…
Він пригорнув її, захопив в обійми, як у полон, притулився губами до мокрої від сліз щоки.
— Лізо… А тепер я маю сказати тобі дещо важливе… — Марко взяв її обличчя в свої долоні. — Ти — дівчина, яку я обрав собі за дружину. Я повернуся одразу, тільки-но дізнаюся, що там і як. Або ж ти приїдеш до мене, у Варшаву, якщо раптом моє повернення до Константинополя виявиться неможливим. Чуєш, Лізо? Ти моя. Ми заручилися з тобою. З учорашнього вечора ти належиш мені.
— Але ж ми… — захлинулася сльозами Елізабет.
— У нас буде для усього час! Вір мені, Лізо! — з болем у голосі проказав Марко. — Я не збираюся тебе міняти на жодну іншу жінку у світі. Я не збираюся бути без тебе. І помирати теж не збираюся. Ми візьмемо шлюб. Тут чи у Варшаві… все одно! Але дай мені два-три тижні, аби я дізнався, у чому річ. Лізо… Люба моя! Ну, не рви ж ти мені серце…
Її трясло від ридань. І від цих сліз у нього світ перевертався в голові.
— Ти здурів, Шведе! — вигукнув Остапенко, коли в обідню пору візник мчав їх геть від будинку Сеймурів. — Ні, ти завжди був трохи з причудами! Коли ти встиг? Я залишив тебе на якихось два дні у старого Сеймура — і ти заручився з його донькою! Чим ти думав, Марку? Дівиця б’ється в істериці, ти — як з хреста знятий….