Любові полум’я

Та коли Орині виповнилося два місяці, а за сонце за вікном стало підійматися усе вище, нагріваючи застуджену зимою землю, бабця перестала приїжджати. Віола дуже засмутилася. Однак почався сезон сад-город-худоба. «Мусиш бути дорослою. Вже можеш і сама з нею раду дати!» — наказала бабуня на прощання і поцілувала обох. Андріан натомість аж звеселів, страждаючи від постійної чужої йому присутності. Знав, що вона його недолюблює, хоча і не показує цього. Вдавав, що теж не помічає.

— Добрий вечір, пані Віоло! — висмикнула зі спогадів сусідка.

— Здрастуйте, пані Лесю, — посміхнулася у відповідь. — Ідете зустрічати онуку?

— Ага, йду. — відповіла літня, але ще красива жінка, стишивши ходу. — Темніє скоро, а дитина сама мусить вертатися такий кавалок дороги від маршрутки. Най Бог бороне! І вам би було ліпше чоловіка на зупинці чекати, а не йти. Страшно, які часи недобрі тера!

— Та я вже якось звикла, пані Лесю. Не переймайтеся.

— А йди-йди, — захитала скрушно головою сусідка. — Минулого тижня на Зубрі якісь жінці сумку з рук вирвали… А двом не так страшно, та й не підійде ніхто. Буде боятисі.

Віола знизала плечима.

— Я щаслива, нікуди не влипаю. Добраніч, пані Лесю.

— А най Бог тебе бороне! Йди, Віолцю, скорше до хати, — і старша пані поспішно понесла свої пишні форми на кінцеву зупинку, за кілька подвір’їв від їхнього будинку.

Через дорогу від їхньої «панельки» яскраво освітлювалося велике спільне подвір’я кількох двоповерхових котеджів. Два з них уже були заселені, а на трьох інших висіли банери «Продається». Віола розглядала акуратну зелену зону подвір’я, що зараз була на диво не доглянута, вкрита торішнім напівгнилим листям і притрушена снігом. З іншого боку було чітко видно гойдалку і пісочницю, і кольорову літню ковзанку. Ялинку, оточену ялівцем і вічнозеленими кущиками, нові господарі дбайливо прикрасили червоними бантиками, хоч до свят ще було трохи часу. І це була оаза справжньої краси та затишку посеред одноманітних сихівських сірих спальних коробок. Віолі було так приємно уявляти себе господинею одного зі спарених будиночків. Але це були лише мрії. Поки що вона не заробляла стільки грошей, щоб дозволити собі навіть авто у кредит, а не те, щоб цілий будинок. А Андріан завжди казав, що його абсолютно влаштовує його квартира, яку він змінить хіба що на більшу за площею. Та не зараз. Колись. На його думку, нічого було поспішати, адже їм і так добре втрьох і квартплата невелика, а котедж постійно смоктатиме гроші. Віола розуміла це і не наполягала, втомилася щоразу чути відмовку: «Мисли раціонально!»